Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

Жека загорiвся, а Льохiни палаючi очi не могли дочекатися, коли ж?…

– На станцiю! – уже наполягав Жека, маючи на увазi, природно, човнову…

***

– Ветал розповiдав, – розливав з баночки по пластикових стаканчиках Льоха – стаканчики знайшлися в кишенi у Жеки, зiм'ятi, понiвеченi, але поки що ще такi що не текли. – Пiд час гри в карти розповiдав, – рiдина лилась рiвним струменем, вдаряючись об дно стаканчикiв, злегка навiть пенячись вiд великоi кiлькостi домiшок, наповнюючи нашi емностi. – Вiн днями тьолу притягнув додому.

Стрьомну, що його життя! – не вiдривав погляд вiд рiдини Льоха. – Правда що вона стрьомна вiн зрозумiв тiльки вранцi, коли проспався. А то був п'яний, що, каже, та дiвка сама до його будинку i дотягла. Вiн там у лiфта впав, по сходах повз, – ми всi представляли з яким завзяттям i натхненням все це розповiдав Ветал i нам вже ставало смiшно. – Вона затягла його, значить дамою, i дала… – Жека ледь з прогнилого борту розваленоi човна не звалився вниз, заливаючись смiхом.

– Затягла i дала! – реготав вiн.

– Ну так! – смiявся стримано i Льоха. Вiн завжди був бiльш менш стриманим в проявi своiх емоцiй, що нi скiльки не применшувало всi iншi його достоiнства. – Затягла, поклала, роздягла i дала, – пояснював вiн. – Так говорить великий бабiй Ветал! – тут i я пирснув, представивши як про це розповiдав сам Вiталя.

– І що? – простягнув руку до склянки Жека.

– А вранцi прокинувся, протер очi, котiв з рота вигнав…

– Яких котiв? – не зрозумiв Жеку.

– Тих, що йому туди всю нiч гадили, – пояснив Льоха. – Подивився на тьолу i «ну ii нахрен»! Каже, що спочатку ховався вiд неi, як вiд прокаженоi, а потiм стусанами виганяв з дому. Типу, погуляли, потрахалися, пора i честь знати.

Ми ржали. Не просто смiялися, а ржали, ледь не розхлюпуючи дорогоцiнну рiдину своiх склянок.

– Невже така страшна, що навiть Вэтал?.. – не закiнчив я, здригаючись вiд iсторii i манери iх переказувати Льохою.

– Ну так, – з легкою посмiшкою, що означала в нього крайню ступiнь веселощiв, продовжував Льоха.

 – Вiталя говорив, що спочатку подумав, мовляв, тьола протигаз одягла. Нi волоска, нi зморшки – все гладке i без волосся. Навiть там! – вiн вказав вниз. – Навiть там нiчого.

– А вii, брови? – цiкавився подробицями Жека.

– Кажу ж – протигаз! – пояснював Леха. – Нi вiй, нi брiв – взагалi нi волосини! Ветал, напевно, як побачив ii, так одразу протверезiв. А потiм раптом почав нишпорити в пошуках презика.