Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

Правда, нам вiд цiеi iсторii було якось не дуже…

І як-то зазнавши позбавлення сходження по цьому узвозу (i чого його називають узвозом, коли це натуральний пiдйом?!) ми тут же перенеслися зовсiм в iншу епоху – «мiсцевий палац лордiв», нi дати, нi взяти – совкове адмiнбудiвля з площею, пам'ятником вождю i любителю дiтей, як стверджуеться, – всього того, що так нещодавно нами було вiдкинуто i що всiм нам вже набило таку оскому, що навiть Жека скривився, проходячи повз хирлявих трояндочок на клумбах, по порослим травою в стиках кладки бетонних квадратiв площi.

– Минулоi зими йому на груди табличку повiсили – куплю рублi! – повторив вкотре iсторiю Жека. Ми з Льохою посмiхнулися, згадуючи аматорськi фото цього плаката, зробленi мною з нагоди. Плакат, кажуть, провисiв чи не з тиждень, з благанням дивлячись у вiкна мiськвиконкому у якого, мабуть, не було не тiльки рублiв, але i купонiв, а потiм i гривень.

– Так, було дiло… – вимовив я, кидаючи погляд на недобудований будинок пiонерiв, панораму Цукрозаводу, пост пожежних пiд блакитними ялинками вiдразу за пам'ятником вождю свiтового пролетарiату, i цiлячись у той самий спуск, що переростав у крейдяну дорогу вздовж рiчки з невеликими будиночками вздовж, згорiлим магазином класу сiльмаг, i частими вiдгалуженнями стежок i дорiжок у бiк рiчки.

Ось так – спочатку сходження, потiм спуск. Нам, по ходу, пора було давати медалi за альпiнiзм, – чи що там у них за таке дають. Інша справа, якби ми пiшли за «старим» маршрутом через центр. Але тодi не було б яблучок, та й там, у центрi, бiля самоi церкви, якийсь на всю голову стукнутий проектант звiв пiд неймовiрними кутами вiдразу кiлька дорiг та вулиць, не давши можливостi пiшоходам знайти спосiб iх вiдносно безпечно долати.

– Тут! – вказав я на пожухлi кущ не те шипшини, не то вовчих ягiд, що жався до самого узбiччя крейдяноi дороги. Такий же припорошений бiлоi пилом, як i все навколо.

– Де? – не зрозумiв Жека.

– Тут! – повторив я i полiз за кущ.

Хто б мiг подумати, що саме тут, в цiй чахлим травичцi – а яка могла вирости на грунтi з крейди? – за кущем, який пора б було давно i викорчувати, де щогодини проходила, мабуть, не один десяток пар нiг, ховаеться найбiльше диво з див – пiвлiтрова банку самогону, загорнута в старенький мiсцями порваний пакетик.

– Ось! – я вийняв банку i настрiй у хлопцiв одразу ж полiпшилося.