Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

Тому не було нiчого дивного нi у вмiннi лазити по парканах i деревах не тiльки Льохи, але i нас, нi в тому, що це дерево являло собою експонат численного насильства над собою.

Пiднявшись на яблуньку, ми усвiдомили, що бували у неi не першими i нам залишилося зовсiм небагато. Ну, з десятка три дрiбних, не сформованих, зелених i моторошно кислих яблук, що тут же стали поповнювати собою нашi кишенi i пазухи.

– А ну я вам зараз! – раптом пролунало кiлька осторонь i тут же змусило нас змiнити повiльнi руху крадькома на бiльш вiдвертi.

На нас мчав дiдусь i помахував чимось у руцi.

«Лопата!» – промайнуло у мене в головi.

– У нього рушницю, е…! – прокричав Жека i тут же опинився на землi.

«Рушниця?» – промайнуло у мене в головi i чомусь зараз же захотiлося дiзнатися, чим воно заряджена – дробом або сiллю. Хоча, чесно кажучи, нi те, нi iнше як-то покуштувати не хотiлося.

– Валимо! – проволав Льоха i пiдстрибнув на гiлцi так, що та дала крен, потiм затрiщали i разом з Льохою звалилася вниз.

Шлях вiдступу верхом для нас виявився вiдрiзаним – це була та сама гiлка, що… Але роздумувати було нiколи. Стрибнувши ледь не на голову Льохи, вiдкотившись з ним в сторону, ми тут же схопилися i побiгли. Леха летiв перший i я вже нi як не очiкував вiд нього такоi прудкостi.

– Нахрен! – закричав вiн i з цим криком винiс на той самий хрiн секцiю прогнилого паркану. Паркан упав в пил та бруд i вiдкрив нам шлях до вiдступу.

Не до втечi. Нi! До вiдступу, так як ми були героями i хлопцями хоч куди, яка вже тут втеча – вiдступ i змiна диспозицii.

– А ось я вам зараз! – розсердився дiд i, мабуть скинув рушницю.

– Лягай! —проорав Жека, що бiг останнiм, i тутож наздогнавши нас, повалив додолу.

Не знаю, чи стрiляв старий чи нi, за шумом падiння в пил я як-то того не розчув, але Жека стверджував, що пострiл був. Льоха знову паплюжив Жеку на чому свiт стоiть, але останнiй все так само дивувався: «Чого це вiн? Я всiх врятував!»

Як-то убравшись подалi вiд старого, зламаною яблунi i понiвеченого паркану, ми вийшли на старовинний спуск, що б йому бути неладним, i проклинаючи все на свiтi, взяли зобов'язання на сходження по цiеi мощеноi прямовиснiй скелi, розмитiй дощами, розбитiй часом i частково розкраденоi на бутовий камiнь i зарослоi чи не вiковими деревами з обох сторiн.

Що не кажи – iсторичний центр мiста, однак.