Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

Здавалося, рiвно до того моменту, як…

– А пам'ятаеш як прямо на входi в парк, наеб..ся i впав? Пам'ятаеш? Прямо пiд ноги патрулю? Пам'ятаеш?

Жека, природно, не пам'ятав. Не пам'ятав i як угледiвши стовпи вхiдних ворiт в парк вирвався з наших чiпких рук, пробiг всього два кроки i розтягнувся точно мiж цих самих стовпiв, прямо до нiг патруля, що там стояв.

«Пипейць!» – подумали ми i не сумнiвалися, що… Але патрулю, схоже, i зовсiм було похрiн, вони лише подивилися на розпластане тiло, щось мiж собою перекинулися i вiдвернулися.

«Пiднiмайся!» – сичав на вухо Жекi Льоха.

«Вставай!» – боязко дивлячись на людей у формi шепотiв i я.

– А могли б у мавпятнику прокинутися! – продовжував Льоха. – Ти ж на них «мукора грьобанi, хулi тут на дорозi встали?!» – погнав.

– Що, правда? – здивувався Жека i тут же розсмiявся на все горло. – Що, ось так i сказав? Мусора грьобанi?! – вiн розумiв, що мiг, швидше за все, так i було, вiд чого йому ставало лише веселiше. – Мусора грьобанi??

– Тобi залишалося тiльки чоботи iм обблевати i взагалi вечiр вдався б! – пояснив Льоха, згадуючи, як лише вiдтягнув убiк Жеку, той видав i яблучка, i рiдину, i шлунковий сiк прямо посеред алеi.

Жеку ми рятували швидко та оперативно, як тiльки могли. Залишене за спиною – смердюча калюжу i здивованi погляди добропорядних спiвгромадян, ми поспiшали забратися геть у темряву давно необрiзаних дерев. Мiлiцiя нас хоч i бентежила, але, по сутi, вони були товаришами продажними i за невелику мзду як-то ми з ними домовилися б.

Бiльше нас лякали козаки – пацани, пiшли «в служiння» не за матерiальнi блага, а заради iдеi – принаймнi, так це декларувалося. І iдея у кожного бiла своя, звiсно. І замiстили собою таку собi «добровiльну дружину» за рознарядкою, що пiшла у минуло разом iз совком. Хлопцi в кожному бачили потенцiйного порушника, вели себе зухвало i тому часто напрошувалися. Але не в нашому випадку, тому що ми зараз нiчого суттевого iх трiадi виставити не могли, хiба що розчавити iх усiх трьох неспiшно падаючим тiлом Жеки. «Сюди!» – прохрипiв Льоха i поволiк у темряву Жеку.

А потiм сталося те, чого й слiд було очiкувати. В принципi, але не в деталях. У деталях все траплялося щоразу по-новому, але фiнал був передбачуваний – Жека сiв пiд дерево i там заснув.

Не знаю, на що ми там ще розраховували i на що сподiвалися, але спроби розбудити Жеку, що сидiв навпочiпки, не припинялися нами.