Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

Спочатку ми умовляли його, потiм штовхали, далi чи не пинали – нi, нi! – не били, але бажання мали вже величезне. Жека не пiддавався, що час вiд часу нiс осуд в наш бiк, але вставати i прокидатися не бажав.

– А пам'ятаеш, як ти тьолок перелякав? – продовжував нагадувати Жецi Льоха. – Пам'ятаеш?

І цього, звiсно, Жека не пам'ятав. Але очi його загорiлися. Тьолки!

– А хрiн з ним?! – не то питаючи моеi думки, не то вимовляючи рiшення всерцях стояв над сплячим тiлом Льоха. Навколо шумiло i розливалися веселощi – лише вийди на освiтлену алею, зроби всього з десяток крокiв, i ось воно – життя, заради якоi ми, власне, й подалися сюди.

– Ти пiди, – запропонував я. – А потiм повернешся, я пiду. Ми ж не можемо це тiло тут кинути?!

Леха був згоден. Вiн i сам би не залишив Жеку, але будучи з ним поруч в який раз потрапляв у халепу через яблучка i самогон, випитих i з'iдених Жекой. І ця обставина його дуже засмучувало.

– Добре, – погодився вiн i зробив тi самi десять крокiв.

Зробив i тут же наткнувся на пару, як вiн висловлювався, «солодких тiл». Тiла були з ним знайомi, являли собою щось дрiбне, малолiтне, несформоване, але вже мали претензii на «нiчне життя!» i «свiтло „вищого суспiльства“».

– Привiт! – вимовила чорненька «плоскодонка» надмiрно кокетуючи.

– Привiт! – вiдповiв Льоха, маючи намiр щось запропонувати. Але не встиг. Краем ока зазначивши якийсь рух, вiн навiть не встиг зреагувати на вихор, вилетiв з темряви.

– Нахрен з пляжу, я тут ляжу! – спочатку показалися вогненнi очi, потiм блiде обличчя, а далi i не фiгура, що не разбирала дороги та комiчно подьоргувалася.

Фiгура пообiцяла лягти i тут же лягла, прямо мiж двома «плоскодонки», що розiйшлися перед ним, як води перед одним з пророкiв. Наш пророк упав до нiг «неземноi краси», краса ж дико вискнула, в два голоси виматюкалася по-дорослому i вихором помчала геть, не те хi-хiкая, не то проклинаючи нас.

– Ну а далi що, розкурював сигарету Жека прямо пiд дверима у Льохи?

А далi ми знову рятували тiло.

Ми волочили тiло, що втратило здатнiсть рухатися, i волочили як могли. Ноги Жеки тягнулися за нами, руки батогами звисали у нас через плечi.

– Не нада до тiтки! – час вiд часу приходячи в себе щось нiс Жеку.