Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

 – Не нада до тiтки!

Вже не знаю, може й справдi в нього тут де жила тiтка, а може вже бiлка наполегливо стукала до його шпакiвнi, але вiн вирвався i навiть спробував вiд нас тiкати. Довго гнатися за ним, правда, нам не довелося. Вiдразу бiля цегляноi стiни стадiону закiнчився його забiг.

– Потрiбно таксi! – прохрипiв Льоха, звалюючи на себе тiло Женьки.

– Ага, – погодився я i подумав, як би це вибудувати шлях так, щоб не потрапити на очi патрулю i дiстатися…

– Не треба до тiтки! – кричав Жека, коли ми його впихали на задне сидiння в таксi.

– Ми додому, – пояснював я, сiдаючи поруч з ним i дозволивши Льосi вказувати шлях водилi.

– Вдома батя! – простогнав Жека. – Додому теж не треба!

– Що це з ним? – водилою був пацан, напевно що i прав ще не мав.

– Нах..ся, – пояснив Леха. – Вiн не небезпечний, – навiщось додав вiн.

Але водiя не стiльки цiкавило —безпечний наш товариш чи нi – його бiльше турбував салон, який Жека усякий раз погрожував заблевати.

– Вигружайся! – прибули на зупинку ми, де думали провiтрити Жеку.

А потiм вiдвести його додому, коли вiн хоч якось буде триматися на ногах. Але пасажир iз заднього сидiння вiдмовився виходити.

– Нахрiн демони, – пинався вiн ногами i впирався руками в сидiння.

– Ах нахрiн?! – схопили за ноги ми незговiрливого пасажира i виволокли з машини, впустивши спиною на купу щебеню i гудрону. І як раз з нагоди хтось вирiшив перестелити нашу трасу гравiем з бiтумом, залишивши на узбiччi гiрки всього цього чи не по саме колiно, ось в цей самий гравiй з бiтумом i потрапив наш пасажир, вилiтаючи з заднього сидiння машини.

Ноги ми вiдпустили, пасажира пiдняли абияк, а таксист тут же вдарив по газах, несучи ноги i колеса, навiть не чекаючи закриття заднiх дверцят. І ще якийсь час ми могли бачити хлопаючи дверцята «шiстки» що неслася вниз по Харкiвськiй.

– А далi? – не вгамовувався Жека, викурюючи вже другу сигарету i вiдверто радiючи за своi вчорашнi подвиги та звершення.

– А далi ти лежав на лавцi пiд вишнею бiля мого пiд'iзду.

Нив. Блював. Схоплювався. Лаявся. Поки тобi не набридло i ти не захотiв додому.

– І? – здивовано округлив очi Жека. Мабуть, його здивувало, що вiн в такому станi раптом захотiв додому.

– Ми тебе вiдвели. Поставили бiля дверей. Вiдкрили замок. Заштовхнули в квартиру, так як ти на той момент передумав i впирався. Вийшли на вулицю. Постояли, пiдождали, поки загориться на кухнi свiтло i потiм пiшли по домiвках, вiдпочивати. Вже було за пiвнiч.