Німа смерть

– А далi що?

– Я ж кажу, далi вони собi поiхали.

Дотепник! Рат злегка посмiхнувся.

– Куди саме?

– Хiба я знаю? На будь-який iз вокзалiв, я б сказав. Чи в аеропорт. Куди б ви поiхали з двома великими валiзами?

– Хiба вона нiчого не сказала?

– Кому сказала, менi? Франк на мене навiть не дивилася! Хоча прожила тут два роки! Ми, звичайнi смертнi, для них не iснуемо.

Рат кивнув.

– Ви бiльше нiчого не помiтили?

Чолов’яга похитав головою:

– Не.

– А по тому вже ii не бачили?

– Нi.

– Де?

– …у «Лютi», ii останньому фiльмi.

Портье, здаеться, вважав це дотепом. Вiн розреготався.

Рат, навiть не посмiхнувшись, повернувся й пiшов до виходу. Регiт позаду нього раптом урвався.

– Зачекайте! – гукнув швейцар.

Рат зупинився бiля дверей i обернувся:

– Моя потреба в жартах на сьогоднi цiлковито задоволена!

– Нi, я не жартую. Серйозно, було щось того дня, коли вона поiхала.

– Що? – Рат так i стояв бiля дверей.

– Близько полудня хтось зателефонував i питав ii. Насправдi нiчого особливого, але…

– Хто? – запитав Рат.

– Вiн не назвався, – сказав швейцар. – Але я однаково його впiзнав! – посмiхнувся вiн, пишаючись такою своею проникливiстю.

– То хто ж?

– Вiн нiколи до того не телефонував, а завжди приходив особисто. Напевне, навiть у дуже особистих справах…

Швейцар пiдморгнув. Вiн починав дiяти Ратовi на нерви. Комiсар пiдвищив голос.

– Хто?

– Я не знаю, як його на iм’я, проте голос його я впiзнав. Хоча вiн, мабуть, телефонував iз залiзничного вокзалу чи на кшталт того – там було дуже галасно.

Тепер Рат вiдступив вiд дверей. Вiн пiдiйшов до портье, витяг фото, яке взяв у секретарки Оппенберга, i поклав його на конторку.

– Просто скажiть, то був цей чоловiк?

Швейцар придивився до глянсовоi свiтлини усмiхненого Рудi Чернi i аж рота роззявив.

– Честь-хвала! – проголосив вiн, на мить забувши свою верхньонiмецьку вимову.

Рудольфа Чернi не було вдома. Ясна рiч. Актор мешкав неподалiк, на Рейхсканцлерплац, i тому Рат поiхав туди, хоча знав, що Чернi ще на зйомках у Бабельсберзi. Попри те, комiсар тричi подзвонив i голосно постукав у дверi квартири, аж доки цiлковито впевнився, що вдома справдi нiкого немае. Лише тодi вiн витягнув iз кишенi вiдмичку. Вiн поступово набував практики.