Вахмістр Штудер

В Англii це вiдбулося на початку ХІХ ст., а в серединi цього ж столiття вийшли друком першi класичнi зразки: п’ять новел Едгара По, створенi мiж 1840 i 1845 роками, в яких викладенi фундаментальнi принципи детективу.

Наступною вiхою в розвитку англiйського детективу стала публiкацiя «Етюду в багрових тонах» А. Конан Дойла (1887 р.). Автор зосередив увагу на тому, чого Е. А. По торкнувся лише побiжно: власне, процесу дедукцii. Вiн також увiв значну кiлькiсть побутових деталей; уреальнив постать Шерлока Холмса.

Антиподом Шерлока Холмса став француз Арсен Люпен, в образi якого Морис Леблан втiлив узагальненi риси французького характеру. В галузi детективноi практики нововведеннями М. Леблана стало перетворення дii на розслiдування, прискорення темпу розповiдi, розширення перелiку основних ситуацiй класичних детективiв (оповiдач-злочинець, загадки зачиненоi кiмнати, вiртуозний ланцюжок дедуктивних висновкiв).

Що ж таке детектив? Чи точнiше: що таке детектив традицiйний? Це насамперед вiдновлення соцiальноi рiвноваги.

Для того, щоб лiтературний твiр з детективним сюжетом вiдбувся, потрiбнi три обов’язковi iнгредiенти – сигнал бiди (знайдена жертва), порушник громадського порядку (злочинець) i той, хто цей порядок повинен вiдновити (сищик).

Тривалий час вважалося, що детективний жанр – це щось устояне i незмiнне, що створюеться за унормованою схемою. У фокусi уваги – аналiтичне мiркування, напруга iнтелекту, що прагне розв’язати кримiналiстську задачу. Головне, якнайскладнiше закрутити сюжет i запросити читача до участi у процесi його «розкручування».

Апофеоз таких творiв – останнi сторiнки, на яких детектив розповiдае читачевi, яким чином йому вдалося «вирахувати» i перемогти свого супротивника.

Загальновiдомо, що детектив не може обiйтися без злочину. Але, щоб детектив вiдбувся, одного злочину недостатньо. Злочин – матерiал, з яким працюе письменник. Розкриття його в романi – процес оповiдальний, а не кримiнальний. Те, що робить оповiдь про розкриття злочину художнiм твором, залежить значною мiрою не вiд сищика, а вiд оповiдача.

У розслiдувача i письменника – рiзнi завдання: одному необхiдно розплутати злочин, iншому – захопливо розповiсти про те, як це розплутування вiдбуваеться. Незаперечним правилом «детективного дiйства» залишаеться, однак, те, що читач не повинен знати бiльше, нiж сищик.

Злочин у детективi – не лише «замiс» для розгортаннясюжету, але й спосiб зв’язку лiтературного матерiалу з життям.