Вахмістр Штудер

Вiн зустрiв звернений на нього погляд, i той погляд був неприемний. Штудер не витримав його довго. Дивнi очi були в Еленбергера: холоднi, а зiницi майже щiлинкою, наче в кота. І райдужина дуже свiтла, сiро-голуба.

– Реванш? – спитав нотар Мюнх. Вiн мовчки провiв серiю ударiв i скiнчив партiю.

Штудер похитав головою.

– Ти знаеш отого, за столиком? – спитав вiн i показав великим пальцем через плече.

Нотар випнув голову з високого комiрця.

– Отого старого? Що сидить iз товстунчиком? Ще б пак!.

. То ж Еленбергер. Вiн сьогоднi був у мене. Через одного чоловiка, Вiчi… Та ти ж чув уже про цих людей! Того Вiчi, що його кiлька днiв тому вбито. Вiн був винен Еленбергеровi грошi… Я того Вiчi теж якось бачив.

Нотар Мюнх замовк i привiтально помахав правою рукою, схожою на риб’ячий плавець. Штудер обернувся й побачив, що старий Еленбергер кивае нотаревi, пiдкликаючи до себе. Мюнх рушив через залу до нього. Пiдiйшовши до круглого столика, нотар потиснув старому Еленбергеровi руку й кивнув Штудеровi, щоб теж пiдiйшов.

Коли Мюнх вiдрекомендував його Еленбергеровi, з’ясувалося, що обидва вже чули один про одного. Мiж iншим, Еленбергерова рука була всипана ластовинням, що кольором нагадувало сухе листя бука.

– Ви образилися, вахмiстре, що я тiльки-но сказав «мент»? Я бачив – здригнулись, наче лошак, що вiдчув на собi гедзя.

– Та це ж однаково, – вiдказав Штудер, – якби садiвника назвали «дроворубом».

– Хiба ж нi?

Еленбергер засмiявся густим басом, поклiпав зморшкуватими повiками, втяг губи мiж ясна – i не сказав нiчого.

Обличчя його надовго застигло, i в цю мить вiн здавався аж надмiру старим.

Вони сидiли за маленьким столиком, i iм було тiсно. Поряд гуляло вiдчинене вiкно, надворi стояла спека й духота, вiяв гарячий вiтер, а небо наче хто намастив iдкою сiрою мастю.

Офiцiантка сама поставила на стiл чотири високi склянки з пивом.

– Будьмо, – сказав Штудер, пiдняв склянку, вихилив i поставив на стiл. На вусах лишилась бiла пiна.

 – Х-хе…

Еленбергер крутив двома пальцями свою склянку на картоннiй пiдставцi, виконуючи нею повiльний танець. Тодi раптом спитав:

– Ви знаете щось про Шлюмфа?

– Я його заарештував сьогоднi вранцi, – тихо вiдповiв Штудер.

– Де?

– У матерi.

Запала мовчанка. Старий Еленбергер похитав головою – так, нiби йому щось було неясне.

– Мент… полiцаi не завжди вiдзначаються тонкими манерами, – нарештi сухо промовив вiн.