Вахмістр Штудер

В рудоволосоi офiцiантки був такий вигляд, наче в кицьки, що хоче замуркотiти й тiльки шукае мiсця, де б iй нiхто не перешкоджав у цьому.

– Твiй удар, – сказав Штудеровi його партнер, нотар Мюнх, товсту шию якого стискав високий крохмалений комiрець.

Примруживши очi, Штудер вивчав розташування куль на бiльярдi, а сам невiдчепно думав: «Еленбергер? Еленбергер? І говорить про справу Вiчi?» І, зайнятий думкою, що ж це, мабуть, той самий Еленбергер, власник садiвничого розсадника в Герценштайнi, хазяiн Шлюмфа, звичайно, знову «промазав».

Не натер як слiд кия крейдою, i кiнчик сприснув iз кулi з неприемним вискучим звуком.

Сукно бiльярдного столу, над яким висiла дуже яскрава, затiнена дашком зiсподу лампа, вiдбивав угору зеленавий посвiт, що забарвлював хмарку тютюнового диму в якийсь чудний колiр. Вiд столу, за яким сидiв старий Еленбергер, почувся смiх, схожий на кректання, але то смiявся не старий, а його товариш, огрядненький куцан. А в тишi, що настала за тим смiхом, Штудер почув голос старого Еленбергера:

– Атож, Вiчi не був дурнем.

Але Ашбахер… Дводенне телятко не таке…

– Що з тобою, Штудер? – спитав нотар Мюнх.

Штудер мовчав.

Справа Вiчi була неначе зачарована. Штудер сподiвався забути про неi бодай на сьогоднiшнiй вечiр. А тут маеш: прийшов до кав’ярнi пограти в бiльярд, аж тут, нiби навмисне, сидить цей Еленбергер i голосно говорить про справу Вiчi. Звiсно, про який спокiй тепер може йтися…

Спина забитого на фотографii… Спина, до якоi не пристало жодноi ялиновоi глички… Рана в потилицi… Химернi iмена в родинi… Батько – Венделiн, дочка – Зонья, син – Армiн.

Може, й матiр звати Анастазiя?… А що ж!..

Вiчi… це прiзвище звучало так, наче гороб’яче цвiрiнькання. Венделiн Вiчi, що iздив як комiвояжер мотоциклеткою й був знайдений застреленим у лiсi… Панi Вiчi, що сидить у станцiйному кiоску й читае романи…

А поки Штудер стояв, зiпершись на бiльярдний кий, i дивився на гру нотаря, що того вечора, здавалось, був у добрiй формi, за його спиною знову пролунав густий приемний голос:

– Що ж то робить тепер наш Шлюмф? Як ти гадаеш, Котеро? Мабуть, тi менти вже злапали його?

Вiд слова «менти» Штудер аж здригнувся.

Його давно вже не зачiпали насмiшки, якими обсипали кримiнальну полiцiю, надто оперативникiв. Тiльки одне це паскудне слово доводило його до шалу. Воно якесь таке, нiби з напханого черева, сказав вiн колись своiй дружинi. І тепер, почувши його з Еленбергерових вуст, вiн аж крутнувся i втупив у старигана очi.