Вахмістр Штудер

 – Треба було самому здогадатися. Такi люди, як ви… То в цьому вся причина? Я вiдчував, що ви щось проти мене маете. І думав, що це через Шлюмфа… А воно всього-на-всього сигара?

І засмiявся.

«Кумедний чолов’яга! – подумав слiдчий. – Усе на свiтi розумiе!.. Дим вiд дешевоi сигари! Невже така дурниця справдi може навiяти ворожий настрiй?…»

І в цi думки втрутився Штудер:

– Цiкаво. Часом нас дратуе в людинi якась нiкчемна звичка: наприклад, курiння дешевих сигар. А на мене так дiють дорогi сигарети з золотим мундштучком.

І сiв.

– Правда, правда, – тiльки й сказав слiдчий, але в душi вiдчув щиру повагу до цього мастака читати думки. А потiм додав:

– Я б хотiв зараз викликати з камери вашого пiдзахисного Шлюмфа. Ви хочете бути присутнiм?

– Атож. Залюбки. Але, може, ви будете такi ласкавi…

– Звичайно, – усмiхнувся слiдчий, – я поводитимуся з ним так, що вiн не буде вiшатися знову, принаймнi поки що. Бо я можу й iнакше. Хочу також поговорити з прокурором. Коли виявиться, що потрiбне дальше розслiдування, ми залучимо й вас.

Бiльярд i хронiчний алкоголiзм

Штудер ударив кием. Бiла куля покотилася зеленим сукном, цокнулась об червону, вiдбилась од борту й просвистiла повз другу бiлу, ледь не зачепивши ii.

Штудер поставив кия на пiдлогу, поклiпав очима й сказав сердито:

– Трохи заслабко!

І саме в ту мить уперше почув густий голос, який йому малося почути ще не раз. Той голос промовив:

– І повiр менi, в цiй iсторii з Вiчi не все ясне; повiр менi, там не сходяться кiнцi з кiнцями… та ти й сам це знаеш.

Хоча вони й злапали Шлюмфа…

Далi Штудер не розiбрав нiчого. Тиша, яка щойно панувала в залi, розсипалася, знову загули балачки за столами. Штудер повернувся й пильно подивився на чоловiка з на диво густим голосом.

Чоловiк був високого зросту й мав худе зморшкувате обличчя. Вiн сидiв у кутку кав’ярнi за одним столиком iз куценьким товстуном. Товстун безперестану кивав головою, притакуючи, а худий стариган сидiв, зiперши лiкоть на стiл, i говорив далi, пiднявши вказiвний палець.

Губiв було майже не видно, певне, чоловiк був зовсiм беззубий. Ось старий опустив руку, недбало пiднiс келиха до вуст i тiльки тодi помiтив, що келих порожнiй; його суворi вуса розтягла дуже лагiдна усмiшка – так усмiхаються люди, що й самих себе сприймають трохи скептично.

– Розi, – звернувся вiн до офiцiантки, що саме проходила мимо, – ще два келихи.

– Зараз, пане Еленбергер.

Старий ласкаво поплескав ii по руцi.