Великий Гетсбі. З ілюстраціями

Глухий пристрасний шепiт долинав до нас з-за дверей, i мiс Бейкер, нiтрохи не соромлячись, нахилилася вперед, намагаючись розiбрати слова. Шепiт цей спочатку тремтiв на межi ледве чутного, потiм затих, потiм рiзко посилився до збудженого i повнiстю зник.

– Цей мiстер Гетсбi, про якого ви говорили, – мiй сусiд, – сказав я.

– Давайте помовчимо. Я хочу чути, що там вiдбуваеться.

– А хiба щось вiдбуваеться? – запитав я невинно.

– Ви хочете сказати, що ви не в курсi? – сказала мiс Бейкер, щиро здивувавшись.

 – Я думала, всi вже знають.

– Я – нi.

– Невже…, – сказала вона нерiшуче. – У Тома е жiнка в Нью-Йорку.

– Жiнка? – повторив я байдуже.

Мiс Бейкер кивнула.

– Вона могла бодай з почуття пристойностi не телефонувати йому пiд час обiду. Ви так не вважаете?

Перш нiж я збагнув сенс ii слiв, почулися шелест сукнi i хрускiт шкiряних черевикiв – Том з Дейзi вже знову повернулися за стiл.

– Було просто неможливо всидiти на мiсцi! – вигукнула Дейзi з удаваною веселiстю.

Вона сiла, подивилася допитливо спочатку на мiс Бейкер, потiм на мене, i продовжила: – Я вийшла на хвилинку в сад – як там романтично, в саду! На газонi сидить якась пташка – я гадаю, соловей. Мабуть, вiн прибув сюди на пароплавi Кьюнарда або «Уайт Стар Лайн». Вiн так гарно спiвае… – І далi вже зовсiм спiвучо: – Це та-а-к романтично, чи не правда чи, Томе?

– Авжеж, романтично, – вiдказав вiн iй, i скорботним голосом промовив до мене: – Якщо пiсля обiду ще буде свiтло, я хочу показати тобi стайнi.

У будинку пронизливо задзвонив телефон, i по тому, як рiшуче Дейзi замахала головою Тому, я зрозумiв, що тема стаень вiдпала сама собою, втiм, як i всi iншi теми. З останнiх п'яти хвилин, проведених за столом, я пам'ятаю тiльки те, що були для чогось знову запаленi свiчки, i те, як менi хотiлося зазирнути всiм просто в очi всiм i уникнути при цьому iхнiх поглядiв.

Я не мiг сказати, про що в той момент думали Том i Дейзi, але я сумнiваюся, щоб навiть мiс Бейкер, яка, схоже, вже виробила в собi певний незворушний скепсис, змогла повнiстю стерти враження вiд пронизливого металевого наполегливого дзвiнка цього п'ятого невидимого гостя. Можливо, комусь ця ситуацiя i здалася б iнтригуючою; моiм же iнстинктивним поривом було негайно зателефонувати в полiцiю.

Про коней, ясна рiч, вже не йшлося.