Великий Гетсбі. З ілюстраціями

– Взяти хоча б цю iдею про те, що ми всi – представники нордичноi раси: i я, i ти, i ти, i… – пiсля короткого коливання, яке, втiм, здалося цiлою вiчнiстю, вiн включив до цього перелiку i Дейзi легким кивком голови, i вона знову пiдморгнула менi. – Це ми створили все те, без чого цивiлiзацii не бувае: науку, мистецтво i все таке iнше. Схоплюеш суть?

Якась нотка смутку була в цiй його серйозностi, у його впиваннi самим собою, ще гострiшому, нiж ранiше. Коли раптом пролунав телефонний дзвiнок, i дворецький вийшов з веранди, Дейзi миттево скористалася цiею короткою паузою i нахилилася до мене.

– Я розповiм тобi одну сiмейну таемницю, – прошепотiла вона з ентузiазмом. – Про нiс дворецького. Ти хочеш почути таемницю про нiс дворецького?

– Саме для цього я i прийшов сюди ввечерi.

– Ну так от, вiн не завжди був дворецьким; до того вiн чистив срiбло в однiй родинi у Нью-Йорку – там був срiбний сервiз на двiстi персон. Вiн чистив його з ранку до ночi, аж поки у нього не трапився нежить…

– З носом ставало дедалi гiрше, – припустила мiс Бейкер.

– Так. Стан його погiршувався, i врештi-решт вiн змушений був залишити свою посаду.

На якусь мить останнi променi сонця з романтичноi нiжнiстю осяяли ii свiтле обличчя; голос ii був таким, що насолоджуючись ним, я мимоволi затамував подих i нахилився вперед; потiм сяйво стало зникати з ii обличчя – неохоче i з повiльним жалем променi залишали обличчя подiбно до того, як дiти залишають вулицю, коли насуваються сутiнки.

Повернувся дворецький i прошепотiв щось Тому на вухо. Том насупився, вiдсунув крiсло i, не мовивши слова, пiшов у кiмнату. В ту ж мить Дейзi схилилася до мене знову, наче його вiдсутнiсть оживила щось у неi всерединi; голос ii лунав радiсно i спiвучо.

– Я так рада бачити тебе за моiм столом, Нiку! Ти нагадуеш менi… так, троянду, справжню троянду! Хiба я помиляюся? – вона повернулася до мiс Бейкер за пiдтвердженням. – Хiба вiн не схожий на троянду?

Це була неправда. Я i близько не схожий на троянду.

Це була лише iмпровiзацiя, але вiд неi йшла якась бентежна теплота, нiби серце ii намагалося прорватися до вас i сховатися в одному з цих зворушливих, вимовлених з придихом слiв. Потiм вона раптом кинула свою серветку на стiл, вибачилася i пiшла в будинок.

Ми з мiс Бейкер обмiнялися короткими байдужими поглядами. Я вже вiдкрив рот, щоб почати говорити, коли вона, насторожившись, випросталася на стiльцi i застережливо засичала.