Товариство осиротілих атеїстів

Потiм були якiсь лiки з iдким ароматом полину (хоча Аля сперечалася: «То валер’яна, який ще полин?»).

По черзi заходила жiноча половина комуналки i щось приносила: поради, помiдори i свiжi газети. Мовляв, ви почитайте, iй стане легше вiд новин. Однак Льоня категорично вiд такоi пропозицii вiдмовився. Насамкiнець прийшов дiльничний – молодий хлопчина з неспокiйним поглядом i довго вимiрював тиск Зiнi Якiвнi, а потiм iще довше – ii пульс. Вiн дав снодiйне i сказав, що краще iй пережити потрясiння у сонному станi.

І ось усе знову стало, як i тодi – знекровленого, дистрофiчного лiта сорок шостого: Льоня сидiв коло староi плюшевоi софи, на якiй спала стара еврейка. І зорi заглядали до iхньоi кiмнати. Скоро ось уже… невже чотири роки минуло вiдтодi? Хiба вони були не такi дистрофiчнi i менш знекровленi, анiж попереднi?..

***

Першою заговорила Аля:

– А пам’ятаеш, як ми надворi гралися в класики, i нас хлопцi дражнили? Якось так… «Аля i Льоня – два голубки…»

– «Голубки на фургонi», – усмiхнувся капiтан-лейтенант.

Аля замовкла i якось мимохiдь поклала голову йому на плече. Так i сидiли якийсь час. Їi долоня в його. І бiльше нiчого.

Потiм заговорив уже вiн:

– То була моя дружина. Та, котра пiшла з сином. То не мiй хлопчик. Але я полюбив його, i твоя мама дуже прикипiла до Антона серцем. Мене гризе сумлiння…

– Ти любиш ii?

– Нi.

– Тодi чому?

Леонiд здивовано подивився в ii зеленi очi, що миготiли в сутiнках, немов котячi:

– Ти така прямолiнiйна… Що, немае сiрого, лише бiле i чорне?

Аля мовчала.

– А вiйна, Алю, навiщо? Навiщо все це? Комуналки? Мого батька заслали до Сибiру. Навiщо? У мене тепер ноги нема – ти помiтила? І на це я також не знаю, що одповiсти…

– Припини. То вiд тебе не залежало. А одруження…

Льоня враз пiдхопився з софи. Почав знервовано мiряти кiмнату.

– Я гадав, ти мертва!

– Не кричи… – притишила його дiвчина. – Сiдай. Годi вже.

– Скажу тобi так… – Льоня вiдчував, як хвиля обурення пiдiймаеться всерединi, однак вона враз спала. Вiн подумав: який же радий бачити ii, свою Алю. І тому додав вже спокiйнiше: – Пiсля того, як тебе не стало, я гадав, що вже нiкого не покохаю.

Аля промовчала. Не було анi лагiдних доторкiв, анi схвального кивка головою: мовляв, розумiю. Знову запала гнiтюча тиша, i дiвчина нiяк не виказувала своiх почуттiв.