Товариство осиротілих атеїстів

Але я не про це хотiв розповiсти… – Богдан зробив великий ковток коктейлю, глибоко зiтхнув i знову його красивi синi очi стали майже чорними вiд тяжких роздумiв. – Я ось про що думаю… Отам, в таборах, тепер точно такi самi бандуристи. Хiба що пiд гiтару. Спiвають блатних народних (себто зекiвських) пiсень. Пiдтримують, надихають, надiю вселяють. Ти розумiеш? От би заборонити цей фолькльор!.. Воно, як на мене, було б дуже дiево… Зараз одну таку собi пiсеньку – «Ванинський порт» там повсюди чутно… Менi товариш, з iншого вiддiлку нашого, з того, що в ГУЛАГу пiдтримують порядок, розповiв.

– Богдан поглянув у вiчi товариша, сподiваючись вiднайти в його очах розумiння i пiдтримку. Потiм махнув рукою. – А…! Зараз наспiваю, i все тобi стане ясно.

І Богдан затягнув чистим баритоном:

Я помню тот Ванинский порт,

И вид парохода угрюмый.

Как шли мы по трапу на борт

В холодные мрачные трюмы.

На море спускался туман,

Ревела стихия морская.

Вставал на пути Магадан —

Столица Колымского края.

Не песня, а жалобный крик

Из каждой груди вырывался.

Прощай навсегда, материк, —

Хрипел пароход, надрывался.

От качки стонали зека,

Обнявшись, как родные братья.

И только порой с языка

Срывались глухие проклятья.

Поки Богдан спiвав, Гена помiтив, як два единi в цей пiзнiй час вiдвiдувачi – якiсь мужчини в дорогих костюмах, витрiщились на них з-пiд лоба в закутку зали ресторану. А ось музиканти, тi, навпаки, перестали грати i, не криючись, слухали зачаровано i з великою повагою.

Гена вирiшив сказати награно голосно, аби розрядити атмосферу:

– Та ну тебе! Безневинна пiсенька! Чого перейматися? Нехай собi спiвають, бiдолахи, – i поплескав товариша по плечу.

– Так то воно так… – неохоче погодився той. – Однак таких бандуристiв стае все бiльше. І не всi iхнi пiсеньки «безневиннi», як ти висловився. Це якесь нове нашестя. Запам’ятай моi слова – скоро з’явиться новий жанр отаких пiсень i вони народ пiдiйматимуть на повстання.

Очi Богдана замиготiли в напiвтемрявi зали.

– Ось це послухай:

Товарищ Сталин, Вы большой ученый,

В языкознаньи знаете Вы толк.

А я простой советский заключенный,

И мой товарищ – серый брянский волк.

За что сижу? По совести – не знаю!

Но прокуроры, видимо, правы.

Я это все, конечно, понимаю

Как обостренье классовой борьбы.

На сотни верст вокруг тайга густая,

А конвоиры – суровы и грубы…

И вот сижу я в Туруханском крае,

Где при царе сидели в ссылке Вы.