Товариство осиротілих атеїстів

Усе, що стiльки рокiв вiн, як та квочка (вiн, а не дружина), виходжував – квартира, мотоцикл, телевiзор, гарнiтур кришталевий трофейний, уся «обстановка» в помешканнi, – вивезена з Нiмеччини… Усi одяганки ii, якiсь витребеньки. Все ж було так добре, на мазi… Потрiбнi зв’язки в школi його вiтрогонiв, де поблажливо закривали очi на постiйнi проблеми з фiзикою та математикою старшого, i з фiзкультурою – в молодшого. А ще домовленостi у кравчинi, в магазинi… «Своi люди» – всюди. А тепер що? Два чемодани? Хоча чому два? Вiн може, як якийсь генерал тодi з Берлiна, ешелоном вивезти все, що заманеться.

«А як же – iз зв’язками? Хiба вивезти i гастроном на додачу?»

Що казати – Геннадiй Петрович був у розпачi. Картковий будиночок зi зв’язками, що забезпечував досить комфортне iснування, готовий був от-от розпастися.

Наступного дня пiсля розмови з начальником Геннадiй Петрович нiби-то добровiльно написав рапорт з проханням направити його в Закарпаття. Поки писав, серце стискалося лещатами вiд поганих передчуттiв.

Адже начальник згадував ще й Захiдну!.. А це ще бiльш небезпечно – бувалi розповiдали, що бандоунiвцi винахiдливi в тортурах i навiть не вiдразу вбивають, якщо схоплять.

Згадав, що ще три роки тому чомусь думав, що поiде туди. Клята чуйка. Це означало довгi, iнодi пiврiчнi, «вiдрядження» з короткими вилазками додому на один-два днi, а потiм знов у «вiдрядження». Так називали роботу щодо швидкоi i ефективноi лiквiдацii бандоунiвського пiдпiлля.

Геннадiй Петрович переконував себе: це почесна мiсiя зараз – боротьба зi справжнiми ворогами радянськоi влади. Отими зграями, що ще ховаються по криiвках.

Щоправда, майор ще був не в курсi, наскiльки складно iх виловлювати, бо, аби вiдчути всю серйознiсть ситуацii, йому доведеться ще прослухати докладний iнструктаж.

І ти, Гено, не вiзьмеш iз собою нiкого i нiчого. Нi Наталю, нi синiв на лiтнi канiкули, нi оце умеблювання нiмецьке… Що ти там iще хотiв-придумав собi у своiх коньячних мрiях?

І згадуватимеш ти, Гено, цей вечiр киiвський, як один iз казкових примарних вечорiв щастя i молодостi.

Стирчатимеш десь пiд Ужгородом пiд прикриттям. З легендою, де нема мiсця анi дружинi, анi…

А поки сьорбай коньяк, чекай свою Наталю, живи, дихай. Бо нiхто не знае, коли твоi днi перетворяться на сiре страхiття. Принаймнi ти поки цього не вiдаеш. Це тобi завтра розповiсть якась «тьотя Клава».