Товариство осиротілих атеїстів

Тим бiльше, що заклади подiбного штибу влiтку сорок восьмого можна було перелiчити на пальцях.

Ще годував киiвську елiту – урядову верхiвку – ресторан «Динамо», котрий великими панорамними вiкнами виходив на схили Днiпра. Тонi якось, одного разу, пощастило там побувати з дiвчатами з гуртожитку. Шиканули. В сорок сьомому якраз вiдмiнили карткову систему, одначе все рiвно нiчого було купити в магазинах, а на Євбазi цiни зашкалювали. І влiтку вся трiйка: Тоня, Люда i Таня, прогулючись в Радянському парку[7 - Сучасний Марiiнський парк.

], наважилась туди зайти. Вистачило лише на «Нарзан». І то виструнчений офiцiант, що не спускав з них очей, немов побоювався, що варто йому вiдвернутися, як вони прихоплять з собою кришталевi фужери, не дав допити. Поклав перед ними рахунок, хоча вони його не просили. Вискочили дiвчата з того «Динамо» немов ошпаренi i затялися: бiльш нiколи нiяких ресторанiв. Адже картопелька в «мундирах» та квашена капустка на гуртожитковiй кухнi набагато краще смакують за ресторанну мiнеральну водичку.

І ось, рiвно за рiк, Тоня знову йде до ресторану… «Може, хоч не до такого пафосного?» – подумала жiнка про себе, нервово поправляючи волосся, котре вона знову обрiзала коротко i, бажаючи пiдкреслити урочистiсть подii, накрутила на тонкi папiльотки, хоча вже давно так не робила. Навiщо iй? Вона ж бо працюе механiком на Киiвському мотоциклетному заводi. Зовсiм не жiноча анi посада, анi установа. – «Але нi… Все буде так само, може, ще пафоснiше», – констатувала про себе, бо озирнулась на склянi дверi, що вели до ресторану i зiштовхнулась поглядами з набундюченим консьержем…

Ймовiрно, Дмитро хоче повiдомити iй щось важливе.

Це очевидно – такий заклад обрав… Тоня нервово палила цигарки, стоячи в новеньких босонiжках на сходах «Театрального», i чекала на свого колишнього.

Проте тодi нiчого не вiдбулося.

Вони замовили котлети по-киiвськи… Господи, яка смакота! В хрумкiй панiровцi… А на гарнiр – бiлоснiжне пюре iз тонкими кружальцями смаженоi цибулi.

Курячий бульйон вже колихався теплими заспокiйливими хвилями всерединi ii шлунку.

Нiчого не вiдбулося…

Дiма просто вийняв носовичка i розгорнув його. На ньому лежав перстень зi штучним рубiном такого розмiру, немов не для жiнки, а для якогось пихатого цигана з волохатими товстими пальцями.

– Це… менi? – спантеличено запитала Тоня.

– А ти гадала – офiцiантцi? – Дмитро реготнув зi свого жарту.