Життя в рожевому

І як тi приземлялися, незграбно, але ж з якою достойнiстю i посмiшками переможцiв, згрiбаючи за собою великi сiрi куполи!.. Кореш виявився досаафiвцем, себто в товариствi сприяння армii, авiацii i флоту (всi тодi послуговувалися росiйською абревiатурою ДОСААФ). Трохи кульгавий i кволий, той одразу пояснив Роману – народжений у лютi часи голоду пiд нiмецькою окупацiею. «Окей» – кивнув тодi Роман, а кореш йому посмiхнувся своiми бездонними очиськами й запитав: «Стрибнути хочеш?» Так i потоваришували.

* * *

– Та не переймайся ти за коктейлi! – кинув Роман тому.

 – Ми ща спустимося до Бессарабки за пирiжками з лiвером i назад. Я голодний як вовк!

– А якщо коктейлi умикнуть? – кореша сяйнула думка, i вiн, як умурований, зупинився на самiй серединi дороги.

– Та годi… Ну ти чого? – посiпав Роман того за рукав: автiвки на брукiвцi вже збиралися стартувати. – Ми за iдлом i миттю назад! Там ще сьогоднi гратимуть киiвськi джазмени. Ось побачиш – буде весело!

– Киiвськi джазмени? – перепитав товариш Романа й вмить розвернувся, щоб чимдуж бiгти назад.

 – Вибачай, я ще тих не зустрiчав, друг! До чорта лiвер! До чорта пирiжки! Чекатиму на тебе в «Коктейль-холi», нумо!

– Тьху ти… – з пересердя кинув на брукiвку свого бриля Роман i вiддихався. Машини ще сигналили йому з iншого боку пiшохiдного переходу. – Ну то й пий своi коктейлi!..

І парубок почимчикував вниз до Хрещатика, безтурботно насвистуючи собi щось пiд нiс i роззираючись навкруги. Новорiчнi брязкальця з лiхтарiв i над хрещатицьким шосе вже познiмали.

За прикраси був лапатий снiг, який щiльно пiдсвiчувала столична iлюмiнацiя. Перехожих було мало, як-не-як, прохолодно, i день не святковий. Просто собi кiнець недiлi, першого лютого.

«Зустрiч»

Насправдi зовсiм Роман не був таким грiзним i дорослим, яким удавав себе. Глибоко всерединi свого м’язистого юного тiла вiн ховав тендiтну душу. Однак сховок той був десь далеко, за нотами цинiзму та грудою рiзкостi, що межувала з грубiстю.

«Киiвськi джазмени… – подумав парубок. – Та що там „Коктейль-хол” i iхнi недолугi музики – як на сiльському весiллi, iй-бо! А менi ж платiвку Беннi Гудмена нещодавно на точцi бiля оперного театру пощастило придбати. Один iз моiх улюблених виконавцiв. Три карбованцi не пошкодував. А мiг би… Мiг би пiти в ресторан „Динамо”, та що там! У „Прагу” на iхню фiрмову страву – „Киiвську котлету”. Ну, може, без гарнiру. Нiчьо… Але нi. Все ж таки.