Ліана-майбутня цариця Океанії

Вона йшла на звук, який долинав вiд пальми, яка росла в кiлькох метрах вiд того мiсця де стояла жiнка. Йдучи, жiнка спотикалася i падала бо мокрий одяг плутався по ногах i мiшав iй iти, вона пiдводилася i знову йшла далi до пальми.       Плач дитини посилювався, коли жiнка пiдiйшла ближче, вона побачила маленьку замурзану дiвчинку в дивному платтячку нiжно бузкового кольору. Дитина пiдняла голiвку, сумно поглянула на жiнку i перестала плакати. Кiлька разiв схлипнувши i шморгнувши носиком, вона пiдвелася на нiжки i почала йти на зустрiч жiнцi.

– 

Мама. – Мала протягнула рученята на зустрiч жiнцi i та взяла ii на руки.

– 

Ну не плач маленька, ти тут сама? Де твоi батьки?

Та мала нiчого не вiдповiла, нiжно обняла рученятами жiнку за шию i притулила пухнасту голiвку до ii обличчя.

Одарка, так називалася жiнка, вже була не сама, тепер ii життя набуло сенсу. Вона нiжно обняла дiвчинку i пiшла з нею в готель.

В номерi вона викупала дитину i закутала в рушник та переодяглась сама. Потiм попросила покоiвку, щоб та принесла одяг для дитини i замовила iжу в номер.

За кiлька хвилин пролунав дзвiнок в дверi, привезли на пiдносi iжу. Смачно поiвши обидвi, Одарка i мала гралися на лiжку. Десь за годину покоiвка повернулась з пакетами iз дитячим одягом. Одарка переодягнула малу в пiжамку i вклала ii спати, дитина солодко заснула. Одарка задумливо дивилася на спляче янголятко…

– 

Хто ти, мала принцесо? Чия ти? Де твоi батьки? – роздумувала Одарка. Вона взяла платтячко дiвчинки i почала його детально розглядати.

Тканина була дуже дивною, цупкою i нiжною одночасно, вона нiби сповзала з руки, була приемна i делiкатна на дотик i колiр переливалася вiд нiжно бузкового до нiжно голубого. Одарка в своему життi бачила багато рiзних тканин, сама добре розбиралася в стилю, в одязi, бо була багатою бiзнес ледi, обiзнаною в свiтi моди, тому що працювала в цiй iндустрii вже довгий час. Але такоi тканини, вона ще не зустрiчала.

Раптом з кишенi плаття випав якийсь дивний предмет. Був вiн схожий на невеличкий смартфон, але це не був смартфон.

Корпус був iз невiдомого металу чи каменю, переливався, як дiамант рiзними кольорами веселки. Жiнка покрутила його, постукала по ньому, потiм пальцем провела, як по смартфону, раптом вирвався iз цього дивного приладу пучок свiтла i в повiтрi засвiтилося слово, написане невiдомими Одарцi лiтерами i прозвучали слова:

– 

Лiана де ти? – якось дивно вони прозвучали, нiжним жiночим голосом i на невiдомiй мовi.