Час прокидатися.UA

Та вiдчуття справжньоi панiки з'явилося пiсля того, як до палати увiйшла мама i взяла мене за руку, аби допомогти пiдвестися з лiжка й трохи пройтися.

Тiеi ж митi клята «вiртуальна реальнiсть» знов увiмкнулася, i я побачив таку картину: веранда нашого дачного будиночку, мiй батько i дядько Микола. Обидва по – лiтньому зодягнутi у майки i широкi «сiмейки», сидять за столом, на якому красуеться майже порожня банка самогону i соковите пiр’я зеленоi цибулi, вперемiж iз порiзаним салом i шматками чорного хлiба. Дядько Микола розповiдае щось батьковi, той у вiдповiдь гикае i хитае головою, аж кiнчики вусiв кумедно пiдстрибують.

Проте менi зовсiм не смiшно: реакцiя на це видиво – досада i злiсть. «Знову налигалися, паразити! Знайшов собi виправдання, чоловiче – син у лiкарнi, то ти горе заливаеш? Думаеш, йому вiдразу полегшае, якщо ви на чотирьох розiйдетеся пiсля тостiв за його здоров’я? А ти, Миколо, чим думав, старий телепню? Тобi ж пити не можна! Тобi ж вiдразу двi «язви» загрожуе – стара виразка шлунку i твоя дружинонька, Галька – знов роззявить свого рота i буде на все село трiщати, що це ми тебе тут поiмо!»

Я хапнув повiтря i заклiпав очима, вiдганяючи видиво.

Допомогло.

Проте мамин сердитий голос ще звучав у моiй головi. То була ii реакцiя на двох любителiв «добре посидiти», не моя…

– Мамо, а до нас дядько Микола приiздив учора? – уже дещо згодом нiби мiж iншим запитав я пiд час прогулянки вздовж коридору, старанно переставляючи ще трохи неслухнянi ноги у синiх капцях по витертому кахлю лiкарняноi пiдлоги.

– Так, учора ввечерi. А ти звiдки знаеш? – здивувалася мати.

– Я? Так ти сама, здаеться, жалiлася, що батько набрався трохи… А вони це найкраще роблять на пару iз дядьком, – викрутився я.

– Та нiби й не казала я нiчого…

Мамин погляд ще кiлька секунд лишався розгубленим, нiби вона вагалася – дивуватись, чи нi, а потiм став похмурiшим. Їi пильний погляд трохи з-пiд лоба вiщував для мене початок «лекцii»… І я не помилився.

– Та аби ж лише з ним! – махнула рукою вона.

 – Цi чоловiки… І ти туди само! Так мало того, що набрався, то ще ж понесло тебе стрибати! А якби – та й навiки? Ти про нас iз батьком подумав?!..

Мама нарештi знайшла можливiсть випустити на волю накопичене i вистраждане. Я не став iй заважати, i тiльки мовчки слухав, зрiдка киваючи головою. Можна тiльки здогадатися, що iм довелося пережити за тi довгi години, поки я «зависав» десь помiж тим i цим свiтом, i лiкарi нiчого не могли сказати напевне.