Час прокидатися.UA

Тепер надiя позбутися неочiкуваного «дару» стала майже примарною – я зустрiв безлiч iсторiй про те, як люди, перебуваючи на межi мiж життям i смертю, i повертаючись «з того свiту» приносили з собою новi здiбностi. Деякi починали бачити ауру, деякi набували сили допомагати iншим або ще щось. Мiй випадок не був типовим, проте, (як я себе переконував) – i не найгiршим – що було б, аби я здобув сили впливати на людей безпосередньо, або убивати когось без прямого контакту? Одна необережна емоцiя – i муки сумлiння на все життя… Мiй новий дар не був, як менi здавалося, надто корисним, проте i занадто змiнюватися вiн мене теж не зобов’язував.

Перегортавши гору записiв i проаналiзувавши свою ситуацiю, я зрозумiв що те, що зi мною вiдбуваеться – щось на зразок загостреноi форми емпатii, тобто здатностi вiдчувати чужi емоцii. Думок читати я не вмiв (i на тому спасибi), проте мiг дiзнатися про переживання людини i ii думки пiд час цих переживань. Бiльше того – я вiдразу бачив цiльну картину, перебуваючи нiби на мiсцi того, до кого «пiдключився». А от незвичним для такого випадку (якщо все iнше можна було назвати звичним!) було те, що я вiдчував не те, що iнша людина переживае у цю мить, а ii нещодавнi сильнi емоцii. Це пiдтверджував i випадок з лiкарем, що турбувався про нещодавно проведену операцiю, i з матiр’ю, що була ще пiд впливом переживань за мене, i про здоров’я та поведiнку батька й дядька разом узятих. А молода медсестричка загадувала нiч кохання – саме тому я бачив тi образи, якi не зразу змiг зрозумiти…

Значить, емпатiя.

Ну, якщо в усьому шукати позитивнi сторони – це вже краще, анiж божевiлля. З подивом менi довелося зрозумiти, що таких як я, звихнутих – на свiтi на так i мало (i мабуть усi сидять в Інтернетi…). Дехто, звичайно, домислював собi щось там, i вигадував здiбностi, якими насправдi i не пахло – аби тiльки почуватися особливим або вихвалятися в тому ж Інтернетi перед iншими невдахами… Проте частина тих, що справдi мають якiсь особливi здiбностi, живуть звичайним життям, переважно приховуючи свою «iнакшiсть». Скорiш за все, тепер менi теж доведеться навчитися iз цим жити. Лишаеться тiльки вияснити, як це можна контролювати – адже якщо я буду вiдчувати переживання УСІХ людей, то скоро все одно опинюся у психушцi. Або доведеться стати вiдлюдником i переселитися десь у лiс або за полярне коло – аби нi з ким не зустрiчатися…

Спати зовсiм не хотiлося. Аби якось зiбратися з думками, я зробив собi кави i вийшов на балкон.