Чужа кров

– Ну мають же бути якiсь… Для сiна там, чи ще для чого…

– Хiба що в клуню?

– Тодi в клуню…

Коли поранений простягнувся долi, важко дихаючи, Горпина метнулася до хати i принесла в глековi холодноi води. Чоловiк жадiбно припав до глека i за мить лишив його порожнiм.

Кiлька оберемкiв старого сiна, вкритi рядном, перетворилися на непогану постiль незнайомцевi, куди вiн вiдразу ж i звалився, закривши очi.

Горпина вийшла з клунi i перевела подих. Руки все ще зрадливо тремтiли.

Але треба було робити щось далi, не лишати ж його так, а то ще помре! Якщо вiн не хоче нiкому потрапляти на очi, тодi доведеться самiй промити рану.

Повернулася з чистими ганчiрками i старою сорочкою – хай i латана, та все ж чиста.

– Пане…

Вiн вiдкрив очi i повернувся до неi.

– Дайте я промию вашу рану.

– Пусте…

– Нi, не пусте. Треба промити.

Вiн бiльше не пручався; пiдвiвся i допомiг стягнути з себе сорочку, що перетворилася на лахмiття.

Якомога обережнiше, вона витерла мокрою ганчiркою йому груди довкола рани.

– Ви попеклися? – запитала обережно.

– Так сталося… – тiльки й була вiдповiдь.

– Я зараз вас перев’яжу.

Трохи неслухняними руками Горпина якось наложила пов’язку. Було нiяково торкатися тiла незнайомого чоловiка, до того ж таким гарним було це тiло… Шкiра бiла i нiжна, як у дитини.

– Одягнiть ось сорочку. Вона, правда, проста, але…

Горпина не договорила, перехопивши його погляд. Чому вiн дивиться на неi так дивно?

Мовчки дозволив одягнути себе в запропоновану одежину i знову опустився на свою постiль.

– Ви, може, iсти хочете?

Незнайомець лише заперечно похитав головою.

– Менi вiдпочити потрiбно…

– Звичайно, спiть собi. Коли чогось треба, я надворi.

Чоловiк раптом посмiхнувся.

Горпина на якусь мить зупинилася, задивившись на нього. І як вона вiдразу не помiтила, який вiн гарний? Вродливе обличчя i очi – на пiв того обличчя. Кучерi чорнi на високий бiлий лоб падають. І дивиться так…

– Дякую.

Вона нiби прокинулася.

Ховаючи очi, зiбрала бiгом свое шмаття – й сорочку його прихопила – i чкурнула геть.

Цiлий день, метаючись по подвiр’ю, нiяк заспокоiтись не могла. Купу роботи переробила – ще й прати до ставка пiшла.

Вона ранiше нiколи не бачила такоi матерii, з якоi була ця сорочка зроблена – тонка й мiцна, вона нiби аж переливалася. Шкода, що порвана – мабуть, купу грошей коштуе… Хто ж цей дивний чоловiк? Тiльки пан якийсь.