Чужа кров

Вiн вiдкрив очi. Самi очi смiються.

– Дурненька…

Обережно ковзнув губами по ii губах, мов би розбираючи смак, нiжно i легко. А потiм раптом припав – палко, аж гаряча хвиля прокотилася по всьому тiлу… І знову вiдпустив. І знову… Не зчулася, як уже млiла в його обiймах, а вiн неквапливо гладив долонями ii обличчя, цiлував закритi очi – i знову повертався до губ…

– Якi в тебе губи солодкi… – прошепотiв у саме вухо.

А тонкi пальцi вже знiмали з голови очiпок.

Важка коса упала на плечi.

Обiймаючи ii однiею рукою, iншою швидко розплiв косу.

Волосся розсипалося рудою хвилею.

– Яка ти гарна… Як русалка. Ти колись бачила русалок?

Вона лише похитала головою, не наважуючись вiдкрити очей. А раптом це сон, i вiн зараз розвiеться, ледве вона вiдкрие очi? Такий грiховний i солодкий сон… Степан нiколи не цiлував ii так.

Гнат тим часом гладив ii волосся i обережно розплутував заплутанi прядки. Вона боялася навiть дихнути.

– Горпинко… Ти все ще боiшся? Я не скривджу тебе.

– Але це грiх… – нарештi змогла вимовити вона.

– Що – грiх?

– Те, що ми робимо…

– Точнiше, те, що я роблю, – знову посмiхнувся вiн.

– А ти нiчого грiховного не робиш. Просто хочеш втекти вiд мене. Хоча якраз це – грiх, тому що насправдi ти йти не бажаеш, але силуеш себе. Навiщо? Хiба ти не хочеш просто лишитися зi мною i нi про що не думати? Грiх – тiльки те, що ти сама вважаеш грiхом. І любити – це не грiх. Хiба тобi не хочеться крихту ласки?

Вона не змогла заперечити.

Тим паче тепер, коли його губи ковзають легкими доторками по ii шиi, а пальцi вже розв’язують комiр сорочки…

Вона бiльше не пручалася – нi коли вiн обережно знiмав з неi одяг, нi коли поклав на свою постiль. Це було сном – тому що те, що вiдбуваеться, надто чудово, щоб бути правдою… Вiн не поспiшав – вiн пестив ii тiло, покривав його цiлунками. Вона млiла i танула й тiльки звивалася пiд його руками, боячись зайвий раз дихнути… І коли вiн нарештi взяв ii, вона вже не знала, на якому вона свiтi…

А коли все закiнчилося, то лише для того, аби початися знову.

Тiльки тепер вона вже нi про що не думала – i сама пестила його, спочатку несмiливо, а потiм все розкутiше. Вiн був чудовий… Вiдповiдав на кожен ii доторк, тремтiв вiд ii рук i стогнав вiд блаженства так само, як i вона… Його кучерi нiжною хвилею лоскотали ii шкiру, а вiд долонь його iшов струмiнь тепла… Нiчого подiбного вона не переживала нiколи.