Чужа кров

Вони цiлували i пестили одне одного знову i знову, майже не зупиняючись, то зливалися в одне, то роз’еднувалися, аби знову з’еднатися…

А коли нарештi зупинилися, то в обох уже не було сил.

Вона лежала у нього на грудях.

– Дивна ти… – раптом тихо сказав вiн.

– Чому дивна?

– Вiддаешся не тiльки тiлом, а i всiею душею…

– А це неправильно?

– Це чудово… У мене ще не було такоi.

Щось схоже на ревнощi пройняло ii серце.

– А багато у тебе було жiнок?

– Вони не такi, як ти…

Знадвору долинув рев корови.

– Мабуть, уже пiзно… Менi треба йти.

– Не пiзно, рано… Ще не йди.

– Не можу… Їсти дiтям треба зварити.

Вiн нарештi вiдпустив ii.

Похапцем вдяглася, пiдхопила свiй очiпок – i до дверей.

Слiпуче сонце вдарило в очi. Дiйсно, рано… Корова i свинi мало не розвалюють повiтку, а голоднi дiти граються перед хатою.

Що це було?

Що це було з нею…

Поки поралася, поки iсти готувала i робила свою щоденну роботу, думки нiяк не полишали минулоi ночi. Як це могло статися? Вона завжди була порядною жiнкою, i за все життя знала лише одного чоловiка – Степана.

Навiть в дiвоцтвi нi з ким iншим не цiлувалася… То як вона могла зважитися на зраду? Що було такого в незнайомцевi, що змусило ii про все забути, геть втратити голову? І чому, як вона себе не картае, а все одно згадуе знову i знову все, що цiеi шаленоi ночi вiдбувалося, i солодко озиваеться все тiло на тi думки грiховнi?

Давно вже пора було б вiднести Гнатовi iсти, але вона нiяк не могла зважитися зайти туди, де кожна пилинка була свiдком ii зради…

Лише десь по обiдi зважилася – все-таки, не сидiти ж йому голодному!

Але клуня зустрiла ii тишею.

Постiль порожня. Нема нiкого.

І руки опустилися. Сама незчулася, як сльози навернулися на очi.

Дурна! Радiти треба. Ну, переночував та й пiшов собi, нема потреби нi про що бiльше турбуватися, та й зустрiчатися з ним поглядом бiльше не доведеться…

То чому ж вона плаче? І чому так тяжко на серцi? Нiби ii просто обдурили й покинули…

Ще двiчi верталася – а раптом вiн десь просто виходив?

Нема.

Пiшла спати…

Тепер, як нiколи, хотiлося, аби нарештi повернувся Степан. Вона ще не знала, як тепер дивитиметься йому в очi, але… Краще вважати, що все, що сталося, було сном, i не бiльше. То все iй лише примарилося. Та i не могла вона так вчинити – слiпо спокусi пiддатися! Так, то все сон… Тiльки сорочка червонiе, мов квiт маковий. Так i не залатала. Та вже й нема для кого.

Його сорочка.