Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

Мiсцевi шейхи спершу похмуро косилися на iновiрця, але коли лiкар потряс iх рясним цитуванням Румi й витримав тригодинний «танок дервiша», залишившися до кiнця на ногах, навiть найупертiшi ортодокси вiдчули до гостя пошану.

Ах, як давно це було…

Тодi лiкаря ще не дратувала велика кiлькiсть людей навколо.

* * *

– У вас е якi-небудь скарги?

– Ска… скарги?

– Ну, може, вас щось не влаштовуе, що-небудь не подобаеться у нас? Наприклад, годують погано. Розповiдайте, не соромтеся.

Я постараюся вам допомогти, якщо це буде в моiх силах.

– Годують добре. Навiть краще, нiж удома. У мене. Пюре з рибою. Морс. Хлiб свiжий. Морс подобаеться. А тут не подобаеться. Байдуже.

– Що саме вам не подобаеться?

– Все. Люди… Їх багато. Дуже. Вiд них шум мiж вухами. І камiнь не лiпиться. Нiчого не лiпиться. Навiть асфальт. Навiть люки. З люкiв лiпити добре, менi подобаеться. Вони такi лункi виходять. Лункi й важкi. Коли бiжать – дзвону… Тiльки тут вони не лiпляться.

Це вiд людей. Вiд шуму. Напевно.

– Що у вас не лiпиться, пробачте?

– Големчики. Їх так мамця назвала. Давно. Коли я ще маленький був.

– Добре, до ваших големчикiв ми ще повернемось. Це дуже цiкаво.

– Правда, повернемось? Разом з вами, лiкарю? Ви теж хочете туди… додому?!

– Гадаю, ви не зовсiм правильно мене зрозумiли. Або я неточно висловився. Я мав на увазi: «повернемося в нашiй розмовi». А поки менi б хотiлося дiзнатися детальнiше, що ще вам не подобаеться?

– Все.

Майже все. Люди шарудять. Голосно. Всiм чогось треба. Шарудять, шарудять… Навiщо? Не люблю шарудiти. Не люблю слухати шарудiння. Зрiдка тiльки. Інодi. Або коли големчики булькають.

– Наша бесiда вас теж обтяжуе?

– Бе-сi-да? Обтяжуе… тяжкiсть… Нi. Не дуже. Ви iнакше шарудите, нiж iншi. Ви говорите. Ви словами робите. Ну, хочете зробити. А iншi просто… те-ре-ве-нять.

– Спасибi на доброму словi. Тодi, якщо не заперечуете, давайте продовжимо.

Отже, що вас ще не влаштовуе в нашому пансiонатi, окрiм великоi кiлькостi людей, шуму i розмов?

– У пан-сi-о-на-тi?.. Так, менi пояснювали. У вас тут добре. Майже як вдома. Големчики не лiпляться, а так добре. Не чiпають. Не докучають: давай пошарудимо! Шуму менше. І годують. Пюре з рибою. Морс. З журавлини. Добре. Тут люди разом – зовнi. А всерединi – кожен сам по собi. І ви, лiкарю, самi. І я – сам. І все. Подобаеться.