Обитель героїв

Дещо, на жаль, втрачено, решту розшарпано, як мого начальника перед найвищою аудiенцiею. Але сам факт знаходження обсервера при оглядi мiсця – рiдкiсна удача. У моiй практицi був усього один випадок…

Оскiльки в практицi барона подiбних знахiдок не траплялося зовсiм, вiн вважав за благо промовчати.

– Усi-пусi, мiй солоденький…

Вiгiла нiжно погладила обсервер долонею – i куля тьмяно спалахнула. Конрадовi вчулося глузливе хихотiння. Обидвi свiчки вiдбiгли вбiк, дрiбочучи нiжками, всерединi срiбного павутиння виник опалесцентний туман.

Швидко вiдiйшовши до другого крiсла, Генрiетта зайняла мiсце поруч iз обер-квiзитором – немов у ложi опери перед початком «Психеi». Туман згустився вiвсяним киселем, породжуючи пластiвцi-тiнi. Простягнувши руку знайомим жестом хижачки, вiгiла раптом передумала, розпрямила скрюченi пальцi й полоскотала повiтря перед собою. Туман муркнув вiд щастя; картинка прояснилася. Правда, вона виявилася чорно-бiлою. Не такою, як офорти знаменитого графiка Олафа Дальтонiка, а iнакшою: кольорове колись полотно поблякло з роками, i лише подекуди проступае натяк на давне буяння барв.

Барон подався вперед, вiдчуваючи, як його охоплюе азарт.

Знайома зала готелю. Бiлi крiсла, столи, стiни, лiплення над камiном зливаються в суцiльну круговерть снiгу. Деталей не роздивитись. Зате на тлi зимового пейзажу чiтко видiляються постатi людей. Ось вони, квестори, що пропали безвiсти. Миловида, але над мiру розв'язна дiвка без найменшого сорому влаштувалася на колiнах у кучерявого красеня; хлопець по-хазяйськи обiйняв ii за талiю.

Лицарi Ранковоi Зорi, значить. Свiточi Абсолютного Добра.

Ідеалiсти.

Ханжею барон не був, але дозвiлля адептiв Свiтла уявляв собi дещо iнакше.

Картину заступила долоня велетня, плавним рухом омила кулю. Зображення майнуло, викривилося, затанцювавши пам'ятну «Сарабанду». Обер-квiзитор i без пояснень здогадався: хтось, скорiш за все, Кристофер Форзац, змiнив режим роботи кулi. Постатi забiгали, як ошпаренi. Промчав з кутка в куток племiнник Герман; пiдхопився i знову впав у крiсло квестор, що сидiв до кулi спиною; у далекому кутку нервово розминала зап'ястки молода жiнка зi строгим, ба навiть суворим обличчям; промайнув край хламиди… Племiнник барона опинився посеред зали.

Здаеться, вiн щось виговорював безсоромницi (повнолiтня гуртiвниця?), але слiв чути не було.

– Я залучу читцiв по губах, – тихо зауважила вiгiла. – Шкода, час квапить…

Немов у вiдповiдь, туман здригнувся й поквапився вибухнути.