Обитель героїв

Стидовисько.

На мить увiйшовши в смислотранс, Герман повернув душi спокiй i обернувся до Агнешки. Виявив, що красуня-перевертень, нiтрохи не бентежачись, сидить на колiнах у Санчеса, а злодiй обiймае ii за стан. Спокiй миттю вивiтрився, а сам стратег безнадiйно почервонiв. Нi, вiн не хлопчисько, вiн доросла людина i все чудово розумiе – любов, пристрасть, нарештi, банальне кокетування! – але ж iснують якiсь межi пристойностi!

– Я думаю про нашу спiльну справу. І всiм би радив зiбратися з думками.

– Навiщо наперед загадувати? – щиро здивувалася Агнешка, намотуючи на палець бiлявий локон. – Я, либонь, серед вас одна дiвка незамiжня, менi й ворожити: на судженого-рядженого, на подарунок-посаг. От як почнеться веремiя, отут уже менi краще гав не ловити, берегти честь замолоду. Ти головний, твiй i клопiт – заздалегiдь розраховувати-прикидати.

І з несподiваною теплотою посмiхнулася Германовi:

– Не бiйся, командоре, не схибимо. Вчуемо, виманимо й горло вирвемо.

По-нашому, по-дiвочому.

Посмiшкою у вiдповiдь Герман подякував дiвчинi за добре слово. Зараз кожне пiдбадьорливе слово на вагу золота. Адже це перша справжня кампанiя стратега. Вiн за будь-яку цiну зобов'язаний домогтися успiху! І не тiльки тому, що квестори довiрили йому своi життя. Є дещо незрiвнянно значимiше! Чотирирiчний цикл добiг кiнця, i тепер вiд них залежить: чи впаде Цитадель, чи прийде кiнець тиранii Чорного Аспiда? О, у мрiях Герман уже бачив, як, немов зачарованi, бiлiють вугiльно-чорнi стiни Цитаделi, як злiтае над вежею переможний прапор Ранковоi Зорi, а вранiшне сонце щедро золотить прапор переможцiв i крiзь знiвечену, обпалену, розтрiскану землю пробиваеться перша зелена парость.

Ось мета, гiдна дворянина й патрiота!

І нехай смiються цинiки, тицяють пальцями дурнi, глузують обивателi, проклинаючи «мзду на рiвновагу» i прагнучи позбутися безглуздих, за iхнiми куцими мiрками, витрат – не iм, нудним i гiдним жалю, судилися високе життя й велика честь!

– Тривога, панi та панове… Овал Небес! До бою!

Кристофер не змiнив пози, залишився бiля вiкна.

Але руки некроманта ожили, зарухалися в таемничих пасах, а плечi пiд хламидою поширшали, здiйнялись горбами м'язiв, рiдко властивими магам його профiлю, що не визнають «Нихоновоi школи». Некрот ще тiльки почав говорити, а Агнешка вже вислизнула з обiймiв злодiя i тепер виверталася iз сукнi; а здавалося – iз самоi себе.