Обитель героїв

Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжнi, не варто даремно терзати печiнку.

Хотiлося дiстатися до готелю, впасти в лiжко i провалитися в сон.

– Ану геть, голото! Краще покажiть менi дорогу до готелю, i я готовий буду вам заплатити…

Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здаеться, зараз вiзьме й почне викладати «Повiсть про дiм Рiвердейлiв» знову, з самого початку.

Вiдповiддю графовi ле Бреттен послужив молодецький регiт у три горлянки.

– Провiдники в столицi недешевi, дiдуню.

Грошенят вистачить? Ану покажи!

– Що ви собi дозволяете, добродiю!

Рiзко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Генiй у фiналi трагедii Томаса Бiннорi «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий вiдважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих лiт, для остраху. Сцена вiдбувалася пiд масляним лiхтарем – усе як на долонi. Двох розбiйникiв барон бачив уперше. Третiй, дрiбний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.

Жертва стряпчого Терца, вiн лiз iз ножем до пояса Ернеста Рiвердейла, намiряючись зрiзати гаманець.

«Даремно я звелiв вiдпустити мерзотника…», – заднiм числом дорiкнув собi Конрад.

– Всевидющий Приказ! Всiм стояти! Імена, прiзвища, стан?

Якщо втомився i марудитися iз затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбiйникiв вiдразу прокидаеться почуття протирiччя: iм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно.

Але спритна трiйця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, вiдпустили, i тепер мружилися, вдивляючись у темряву.

– Здоровенькi були! – вищирився майстер ляпасiв, коли обер-квiзитор виник у колi жовтого свiтла. – Та маленькi виросли! Герой-недомiрок? Витязь у вiслючiй шкурi?!

– Агов, полурослику! – пiдтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звiдси!

А крисюк вищирився й захихотiв.

Дуже добре, що трiйця не втекла.

Просто дуже добре.

Чудово.

Двi шаблi з вереском полишили пiхви, а пiхви полетiли в голови хамiв. Скипiвши вiд гнiву, барон зовсiм забув, що пiд пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельнi торохтiлки, що вже змирилися iз втратою вечiрки в арсеналi. Втiм, з першим ударом обидвi шаблi зрозумiли, що вечiрка – так чи iнакше, там або тут, – вдалася.

– Теофiль Стомачек, вiн же Гвоздило, вiн же Куцопердий! – радiсно зарепетувала Брюнхiльда.