Пасербки восьмої заповіді

Нiч прозора й умиротворена, мов скромна наречена бiля вiвтаря, що опустила очi долу та чекае, коли залишиться нарештi з нареченим наодинцi, i той зможе взяти ii.

Порiвняння, яке спало на думку, дуже сподобалося Мовчану. Вiн глибоко зiтхнув, одним порухом витяг з рукава вузький нiж, який легко вислизнув йому на долоню, акуратно пiдчепив ним гачок i, не виймаючи леза зi щiлини, тихенько повiв руку вниз – щоб гачок не дзвякнув.

Не дзвякнув.

Дверi ледь чутно рипнули й вiдчинилися. Джош плавно причинив iх за собою.

Трохи постояв, звикаючи до темряви. Вiн прихопив iз собою потайну лампу, але вдаватися до неi без особливоi потреби не хотiв. Намацав вiдкинутий гачок, безшумно поставив його на мiсце – якщо комусь заманеться серед ночi перевiрити запори, щоб нiчого не запiдозрив.

Сходи вiн устиг мигцем роздивитися ще коли вiдкривав дверi, тож тепер попрямував до них, перед кожним кроком обмацуючи пiдлогу ногою в м’якому замшевому чоботi.

Ось i сходинки.

Нагору.

Майданчик. Промiжний.

Ще вище.

Другий поверх.

Тепер – праворуч.

Ручка наступних дверей, неголосно клацнувши, пiддалася, i Джош опинився у величезному коридорi. Тут було помiтно свiтлiше – з високих стрiлчастих вiкон падало примарне мiсячне свiтло, яке пiсля чорнильноi темряви сходiв здалося Джошевi майже слiпучим.

Вiн швидко пройшов у кiнець коридора, проминувши кiлька бiчних анфiлад, що вели до покоiв барона, баронеси та тiеi дивноi компаньйонки, про яку згадував Альберт.

Дверi, що цiкавили його, теж пiддалися легко; тут знову було темно, i лише вузенька мiсячна смужка вибивалися з-пiд запнутоi штори.

«Якщо колекцiя тут, то в такiй темрявi недовго й перебити половину, а заодно i весь будинок розбудити!» – тривожно подумав Джош-Мовчун, але запалити лампу все одно не зважився. Замiсть цього вiн навпомацки рушив до вiкна, маючи намiр розсунути штори та скористатися природним освiтленням, якого йому, напевно, буде цiлком достатньо.

Зненацька рука його наткнулася на щось гладке й опукле; предмет похитнувся, але Джош в останню мить устиг пiдхопити його й поставити на мiсце.

Ваза! – дiйшло до злодiя, i вiн з подвiйним полегшенням перевiв подих: по-перше, його розрахунки цiлковито пiдтвердилися, а по-друге, вiн чудово уявляв, якого гуркоту щойно уник. Зачекавши, поки серце в грудях заспокоiться, Джозеф щасливо дiстався до вiкна й вiдсунув штору. Потiк мiсячного свiтла хлюпнув усередину кiмнати – й вона вмить змiнилася.