Пасербки восьмої заповіді

Джош задоволено повернувся – вiн хотiв оглянути поле майбутньоi «роботи».

Але не величезнi вази з китайськоi порцеляни, не срiбнi турецькi глечики з лебединими шиями й не мiнiатюрнi золотi вазочки роботи iталiйських майстрiв першими впали йому в очi.

Бiля дверей стояла смаглява чорноволоса дiвчина в напiвпрозорому пеньюарi – ледь усмiхаючись, вона спостерiгала за ним.

5

Поза всяким сумнiвом – перед Мартою стояв злодiй. І, певна рiч, не крадiй людських помислiв, як вона, а звичайний домушник. Мартi було трохи страшно – у рiдних Шафлярах крали тiльки худобу, тож зi «звичайними» злодiями вона досi не стикалася – але цiкавiсть узяла гору.

Марта ще сама не знала, що робитиме далi. Найпростiше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона – але злодiевi нiщо не заважало будь-якоi митi висадити шибу та вистрибнути у вiкно, i крiм того… перед нею був своерiдний побратим по професii, бо Марта не мала жодних iлюзiй щодо власноi персони.

І замiсть пронизливого вереску або сакраментального й цiлковито iдiотського питання: «Що ви тут робите?!», Марта просто констатувала:

– Ви злодiй. І прийшли сюди по бароновi вази.

– Так! – розгублений Джозеф не спромiгся на брехню, тому сказав правду.

– Тодi я порадила б вам не брати китайськi вази – вони дуже тендiтнi й важкi, навряд чи ви донесете хоч одну цiлою. Крiм того, менi вони дуже подобаються.

– Ви, наскiльки я розумiю, Марта, компаньйонка баронеси? – нарештi отямився Джозеф.

– О, вам навiть це вiдомо! – Марта оцiнила нахабнiсть молодика й те, як швидко вiн упорався зi своею розгубленiстю. – У такому разi назвiться, оскiльки ви вже знаете мое iм’я, а я вашого – нi.

– Джозеф Волож, – Джош злегка уклонився. Вiн i сам не знав, чому назвався своiм справжнiм iм’ям.

– Джозеф? І ви певнi, що ваша мама називала вас саме так?

– Ну, взагалi-то мама звала мене Юшкою… Юзефом.

– О, то пан е-сте-м поляк? – вимовила Марта спiвучою говiркою й не здивувалася, коли почула у вiдповiдь:

– О, то панi теж полька?!

– Панi гуралька, – й обое охоче перейшли на рiдну мову.

– І що ж панi Марта менi ще порадить? – поцiкавився Джозеф. З усього видно, дiвчина не збиралася кликати на допомогу, i в Джоша з’явилася надiя, що вiн зумiе виплутатися з цього дурного становища.

«А вона, до речi, нiчого собi.