Пасербки восьмої заповіді

І не боiться зовсiм», – вiдзначив вiн мимохiдь.

– Думаю, вас цiкавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомiтно можна було винести, – зi знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоеним вiд названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ).

– Ви мiркуете напрочуд тверезо. І ви знову маете рацiю, – Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесiда нiчим йому не загрожувала i навiть складалася дуже вдало; утiм, Джош ще й сам боявся в це вiрити.

– Що б то вам запропонувати, милостивий пане? – Марта потiшалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварноi крамницi, який допомагае покупцю вибрати потрiбну рiч, i нишком спостерiгала за симпатичним молодим злодiем. «А якщо спробувати працювати з отаким у парi?» – майнула шалена думка, але Марта вiдразу прогнала ii геть.

– Цi iталiйськi дрiбнички, звiсно, дуже гарнi й коштують як добрий маеток, але ви наврядчи зможете iх продати; крiм того, я до них так звикла… Може, оце? – i вона показала достоту отетерiлому Джозефовi незграбно-розкiшну вазу середнiх розмiрiв, що масляно сяйнула в мiсячному свiтлi, коли Марта взяла ii з пiдставки.

 – Такий несмак! Зате чисте золото.

– І ви… пропонуете менi ii взяти? – сторопiв Джош.

– А хiба ви не за цим сюди прийшли? – Марта вже твердо вирiшила дозволити Джозефовi-Юзефовi пiти звiдси зi здобиччю, а заодно насолити бароновi, котрий недавно нахабно залицявся до неi пiд час вiдсутностi дружини.

Зрозумiло, барон умить забув про своi намiри, але неприемний осад у Мартинiй душi залишився. Липуча противна осуга – так бувае завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б i не дозволити собi маленьку помсту?

– Що ж ви стоiте як стовп? – Марта здивовано насупилася. – Берiть те, за чим прийшли, i йдiть. Я не здiйматиму галасу.

– Але чому?!

– А от «чому» – це вам знати зовсiм необов’язково, – прорекла дiвчина, ступила крок назустрiч Джозефовi й вiддала йому вазу.

Джош-Мовчун машинально взяв простягнену рiч, iхнi руки на мить стикнулися. Злодiя пройняв озноб, у нього вперше в життi засвербiли очi – i вiн знову закляк, тримаючи в руцi вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати.

– Берiть вазу i йдiть, – ще раз, як маленькому, повторила Марта. – І не забудьте про свое парi. Завтра ввечерi ви маете зустрiтися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули.