Пасербки восьмої заповіді

– Отже, ви казали, що не пошкодували б своеi душi в обмiн на життя Марти Івонич? – з ледь помiтною усмiшкою промовив пан Трейтор i смикнув себе за жмутик волосся на пiдборiддi.

8

…Вона бiгла темними заплутаними коридорами, де з горбистоi стелi скрапував слиз, на стiнах збиралися величезнi колонii свiтляноi гусенi, а позаду тупотiли та важко сапали Стражi; Марта мчала з останнiх сил i несла з собою щось… вона й сама не знала що саме, але кинути вкрадене не можна було, нiяк не можна, та й Стражi все одно не дали б iй спокою.

Марта вiдчувала, що вже давно заблукала в цьому нескiнченному внутрiшньому лабiринтi, що Стражi женуть ii до Чорного Ходу, до того пульсуючого виру, що роз’iдае жертву, – це про нього iй не раз розповiдав вечорами батько Самуiл. Незважаючи на жах i липучий розпач, що паралiзували волю, вона змусила себе зупинитися i зустрiти Стражiв вiч-на-вiч. Це нiчого не давало, крiм можливостi гiдно померти, але Стражi чомусь i досi не показувалися, а потiм за поворотом коридора почувся якийсь шум i хрипке гарчання.

Воно змiнилося затихаючим хиренно-злiсним виттям. Марта кинулася туди i, завернувши за рiг, побачила Джоша, ii Джоша, спокiйного зосередженого Мовчуна, вiн витирав об холошу довгий закривавлений нiж.

Поряд тiпалися в агонii три безформнi Стражi й пронизували Марту сповненими ненавистi згасаючими поглядами.

Марта мимоволi скрикнула, Джош звiв на неi очi й сумно посмiхнувся.

– Ну що ти, маленька, заспокойся… Усе гаразд.

Ходiмо.

Вiн обняв ii за плечi рукою, вимазаною густою коричневою кров’ю, i вони рушили до виходу. По дорозi Марта все намагалася згадати, що ж тут не так, i коли попереду кволо блимнуло рожево-блакитне свiтло, вона врештi згадала: адже це Лабiринт Душi, чужоi душi, куди вона невiдомо як потрапила – отже, Джоша попросту не може тут бути, а вже тим бiльше вiн не повинен знати дорогу назовнi!..

– Так, не може, – Джош повернувся до неi, немов прочитав ii думки.

 – Не може й не повинен. Але я тут. Тому що без мене ти б загинула. Ось я й прийшов.

Вiн знову сумно посмiхнувся, i тiльки тепер Марта помiтила, що на шиi в Джоша – мотузяна петля, нi, не мотузяна, а скручена з його пояса, а обличчя Мовчунове неживе, застигле, чимось схоже на обличчя убитих Стражiв, i лише в запалих очах, як у вирi Чорного Ходу, куди Марта так i не добiгла, б’еться жива невигойна туга.