Пасербки восьмої заповіді

Джош-Мовчун, шалапутний злодiй, який обiкрав самого себе.

Одним рухом Марта стала поруч i спробувала пiдвести лежачого. Джозеф слабко поворухнувся, пробурмотав щось невиразне й знову обм’як. Вiн був важкий, невимовно важкий, але Мартi якимось дивом пощастило взяти неживе тiло на руки; в очах потемнiло – чи, може, навколо справдi запанувала нiч?! – i Марта незграбно ступнула до вiдчинених ворiт. Джошевi ноги волочилися по землi; кров безугаву стугонiла в скронях, але жiнка закусила губу й зробила ще один крок.

І тодi пролунав голос.

Той самий.

Тiльки в ньому вже не було глузування – лише подив та якась зачаена непевнiсть.

– Вiн мiй, жiнко! Що ти робиш?! Хто ти? Постривай! Давай поговоримо! Я хочу знати, як ти можеш…

Крок.

– Стiй!

Ще один.

– Хто ти?!

Нiколи… нiколи не ставайте на шляху у Великого Здрайцi!..

Прости, батьку Самуiле!

Прости…

Он вони, ворота.

Он… вони.

І тут Марта вiдчула, як зовсiм поруч з ii плечем у Джошеве горло вп’ялися чиiсь мiцнi пальцi. Тiло на руках жiнки здригнулося й захрипiло, приростаючи до неi, як нерозривно зв’язана з матiр’ю дитина до пологiв; Марта похитнулася, але втрималася на ногах, навiть не встигла злякатися. Джоша повiльно, але невблаганно вiдривали вiд неi, вiдривали разом зi шкiрою – з iхньою спiльною шкiрою! – i Марта закричала вiд болю та вiдчаю, зубами вчепилася в чужi пiтнi пальцi на душi ii коханого… вона рвонулася, гарчала й трусила головою, як дикий звiр, – i в цю мить вони з Джошем просто-таки випали за ворота.

Оглушливе ревiння потрясло Всесвiт – немов кричало саме пекло, яке вивертали навиворiт. Нелюдський зойк нелюдського болю навалювався з усiх бокiв, давив, туманив свiдомiсть, застеляв очi кривавою завiсою. Марта, оглухла та ослiпла вiд цього крику та вiд своеi дивовижноi ношi, уже не мала сил пiдвестися, тож вона поповзла, як повзе кiшка з перебитим хребтом, чiпляючись за пожухлу траву, – туди, куди вiв ii iнстинкт, виплеканий строгим батьком Самуiлом, додому, до себе, бо Джош був усе-таки з нею, вона не вiддала його Великому Здрайцi зi скрадливим голосом та жадiбними пальцями, не вiддала, а отже, тепер усе буде…

Нi.

Не буде.

Тягар чужоi душi все-таки був iй не до снаги.