Шлях меча

Адже для гарту його неспроста —

Настiльки гаряча у нього сталь —

Забракло холодних струмкiв,

Пересохло безлiч струмкiв!

У чревi дракона побувши, меч

Верхiвку гори зносить iз плiч,

А якщо кинеш його у траву —

Горить трава, чорнiе як нiч…

    Манас

Роздiл 4

1

Бiль.

Бiль повзе вiд лiктя вниз по передплiччю, жаром стiкае в п’ясть i виливаеться вогненним потоком iз кiнчикiв онiмiлих пальцiв. Потiм бiль повiльно вiдступае, посмiюючись – адже болiти вже нiчому. Немае пальцiв, немае кистi, немае частини правого передплiччя.

Нiчого цього бiльше немае.

Усе залишилося там, на турнiрному майданчику – i досi у мене в очах мерехтить оте райдужне пiвколо, яким на мить стало лезо вигнутого дворучного меча. Тодi я ще не встиг зрозумiти, що сталося – лише вiдчув, як моя права рука стала незвично короткою й неслухняною.

І небо, небо над головою мого суперника… воно слiпо хитнулося, метнувши сонячний диск кудись убiк, коли я спробував знайти точку опори…

І не змiг.

Болю ще не було – вiн прийде незабаром, але не одразу – i ось я з подивом дивлюся то на людину з великим мечем на плечi, що швидко вiддаляеться, то на чиюсь п’ясть правоi руки, яка чомусь стискае рукiв’я мого – мого! – Єдинорога, який валяеться поруч. Чому мiй меч лежить у травi? Чому цi пальцi вчепилися в чужий для них меч, як павук у трiпотливу здобич – чому вони теж лежать на травi?

Чому зелена трава так швидко стае червона?!.

А потiм нарештi приходить бiль, i в мене темнiе в очах…

…Скiльки ж часу минуло вiдтодi? Тиждень? Мiсяць? Рiк? Столiття?.

. Не пам’ятаю. Час зупинився, життя розсiчене мерехтливим пiвколом, i все сховалося за мрячною завiсою забуття й байдужостi.

І бiль.

Бiль у руцi, якоi немае.

Як менi жити далi? І чи варто – жити?

Погляд мiй мимоволi спрямовуеться в той куток, де на рiзьбленiй лакованiй пiдставцi, привезенiй iще моiм прадiдом з Мейланя, спочивае спадкоемний нiж кусунгобу. Його я втримаю й у лiвiй руцi. Його я втримаю й у зубах.

Бо кусунгобу – не для турнiрiв i парадних виходiв у люди. Це пропуск Анкорiв Вейських на той свiт. Один короткий рух злiва направо або знизу вгору…

Я встав iз лiжка. Похитнувся. Устояв.

І довго дивився на нiж, розглядаючи потьмянiле вiд часу, але все ще гостре лезо. Вiдтак повiльно простягнув руку.

Лiву.

Рукiв’я, покрите кiстяними пластинками, зручно лягло в долоню. Занадто зручно. Я пiдкинув кусунгобу й пiймав його клинком до себе.