Шлях меча

Сонячний промiнь сковзнув по сталi, i нiж немов усмiхнувся, пiдморгуючи й дражнячи мене: «То що, хлопче, зважився? Тодi ти будеш перший з Анкорiв! Я вже зачекався…»

Я задумливо похитав нiж у долонi.

– Доведеться тобi ще почекати, приятелю, – невесело усмiхнувся я у вiдповiдь, акуратно кладучи кусунгобу на мiсце.

Нiж розчаровано дзвякнув.

І пiдбадьорливою луною вiдгукнувся iз протилежноi стiни мiй Єдинорiг. Протяг, чи що?..

Корячись якомусь неясному пориву, я перетнув залу i зняв меч зi стiни.

Прямий меч Дан Г’ен. Родинний клинок. Частина мене самого.

Тримати меч у лiвiй руцi було трохи незвично. Ану спробуемо… тим паче, що тiло мене слухаеться погано, але все ж слухаеться.

На перший раз я повiльно почав iз найпростiшого. «Веселка, що простромлюе хмари» у мене вийшла доволi стерпно, на «Синьому драконi, що залишае печеру» я двiчi запнувся й зупинився посеред танцю, важко дихаючи. Звичайно, посиленi заняття багато що виправлять, заново вiдшлiфувовують рухи, але…

Менi й так було доволi кепсько, щоб намагатися обманювати самого себе.

Сторонньому глядачевi моi рухи могли здатися майже колишнiми, але щось було не так. Щось невловиме, настiльки тонке, що його неможливо було передати словами. І я вiдчував, що це, швидше за все, не вдасться повернути жодними самокатуваннями.

Хоча, може, справа в моему пригнiченому настроi?

Я хапався за соломинку.

Я ще раз виконав «Веселку…», потiм одразу перейшов до дуже складних «Голок дикобраза», зiм’яв усi переходи мiж круговими змахами, до болю в яснах стиснув зуби й ривком пiшов на подвiйний випад «Хвiст, що злiтае,» з одночасним падiнням…

У дверях беззвучно зринув мiй дворецький Кос ан-Танья i застиг на порозi, не бажаючи мене переривати.

Однак я перервався сам. І зробив це з хворобливою поспiшнiстю. Я не хотiв, щоб Кос бачив мiй убогий «Хвiст, що злiтае», який розсипався на «голки»… Ото вiн i не побачив. Або побачив, але вдав, нiби не побачив. І що, Чене Анкоре, наступник ван Мейланя, тобi вiд цього легше? Нi. Менi вiд цього – важче. Хоча, здавалося б, далi нiкуди.

– До вас гiсть, Вищий Чене.

– Хто?

Чи до гостей менi?!

– Шляхетна панi Ак-Нiнчi, хис-чахси з роду Чибетеiв.

По моему, лише Кос ан-Танья, з його повагою до будь-яких традицiй, мiг навчитися без запинки вимовляти повне iм’я тiеi, яку я давно називав дитячим коротким iм’ям Чин.