Шлях меча

То як, схожий я на серцеiда?

– Як я на емiра Дауда, – усмiхнулася Чин i акуратно поставила свою Мiтлу в збройовий куток для гостей.

А я, сам не знаю чому, опустив поруч iз ii пiкою Єдинорога без пiхов – хоча зазвичай мiй меч висiв зовсiм в iншому мiсцi, трохи оддалiк.

Усюдисущий Кос уже встиг за лiченi секунди накрити легкий стiл, iз вигадливим безладом розставивши тацi з солодощами, фрукти в приосадкуватих вазах, двi пiали з найтоншоi порцеляни, – у дверях зринув було хтось зi слуг, але Кос ан-Танья глянув на нього, i слугу як вiтром здуло, – а тепер мiй чуйний i чудовий дворецький ставив на центр стола керамiчний чайничок iз пiдiгрiтим вином.

Бiлим, лiоським – судячи iз запаху. Цiкаво, коли це вiн устиг його пiдiгрiти, не виходячи з зали? І камiн геть холодний…

– Що нового в Кабiрi? – запитав я, безуспiшно намагаючись узяти чайничок правою рукою.

Усмiшка повiльно сповзла з губ Чин. Я помiтив, що вона стараеться не дивитися на мою покалiчену руку, але, проти волi, погляд Чин раз-у-раз сковзав по куксi – i тодi пальцi дiвчини судорожно стискалися у твердi кулачки.

І бiль, бiль, що пливе в зелених хвилях ii очей – не мiй бiль, чужий, але краще б – мiй…

Я взяв клятий чайничок лiвою рукою й нiяково розлив паруюче вино в пiали, трохи проливши на скатертину. Гарячi краплi розпливлися, утворивши потворнi плями.

За цей час Чин отямилася й навiть змогла заговорити.

– О, Кабiр – велике й галасливе мiсто. У ньому вiдбуваеться стiльки нового, що про половину дiзнаешся лише тодi, коли воно вже встигло стати старим.

Звiсно, делiкатна Чин постаралася вiдповiсти якомога ухильнiше й безтурботнiше. Що ж, яке питання, така й вiдповiдь…

– Мене цiкавить, чи знайшли чоловiка, який…

Я теж мимоволi глянув на свiй обрубок i перевiв погляд у куток, де розташувалися Вовча Мiтла i Єдинорiг. Чомусь вид зброi не заспокоiв мене, як звичайно бувало. Не так блищала сталь, не так лежав меч, не так стояла розгалужена пiка.

Усе було не так.

– Вiн… – Чин запнулася й поспiшно надпила зi своеi пiали. – Вiн зник. Менi Фальгрим i Дiомед розповiдали, а метушню на турнiрi я й сама бачила, лише не розумiла нiчого. Але знайшлися люди, якi начебто помiтили схожого чоловiка в караванi, що йшов у Мейлань…

Вона раптом рiзко замовкла, зрозумiвши, що бовкнула зайве. Так, певно, менi справдi не варто було цього знати.

Напевно – не варто. Але що сказане – те сказане.