Шлях меча

– Пiсля його… е-е-е… його втечi в мiстi бiльше не траплялося нiчого незвичайного? – якомога спокiйнiше поцiкавився я.

Прокляття, увесь час доводиться стежити за своiми руками…

Чин насупилася й мiцно стиснула губи. Вона вагалася. Але зробивши перший крок, ти приречений робити й другий.

– Трьох людей убито i двох поранено за останнi два тижнi. Пораненi описали двох… – вона довго не могла дiбрати слова, так i не знайшла його й тихо закiнчила. – Але iх так i не виявили.

– Це не вiн?

– Нi. Навiть не схожi.

На ii очi раптом навернулися сльози, i вiд недавньоi стриманостi не залишилося й слiду. Передi мною сидiла просто перелякана й розгублена дiвчина, i менi хотiлося втiшити ii, захистити вiд усiх i всього – якби не я сам був причиною переляку Чин, не зумiвши захистити себе самого…

Хто б мене втiшив?! Здавалося, в тому, що могло б мене хоч трохи втiшити, крилося щось темне й страшне – чи не гiрше, нiж уже сталося.

– Чене, я не розумiю, що вiдбуваеться! Як… як може володар зброi пiти на таке?! Поранити, скалiчити, а тим паче – вбити! За що? І навiщо?! Це не додасть його iменi анi гордостi, анi пошани, та й саме iм’я доведеться вiчно приховувати! Я не розумiю… не можу зрозумiти… не можу!.

Вона затулила обличчя долонями, i сльозою зблиснув дiамант у перснi на пiдмiзинному пальцi правоi руки. Руки. Правоi… О Перший ковалю Джангаре, невже я навiчно приречений iз заздрiстю дивитися на чужi руки?! Навiть якщо це руки коханоi дiвчини…

Руки… i я заспокiйливо погладив Чин по плечу вцiлiлою рукою.

– Не плач, дiвчинко. Люди, що знеславили свое право тримати зброю, не вартi найменшоi твоеi сльозинки. Нi, не лякайся, я кажу не про себе. Можливо, я заслуговую спiвчуття або жалю, але ганьби на менi нема, i прошу тебе – не жалiй Чена з Анкорiв Вейських! Бо може настати день – i я зроблюся вартим не жалю, а ганьби. І цього дня перестане болiти моя п’ясть, яка залишилася там, на турнiрному полi.

Долонi Чин повiльно розтулилися, i вона зовсiм по-дитячому дивилася на мене великими круглими очима – але недитячими були переляк i надiя в цьому поглядi.

А я все намагався зрозумiти – що ж я зараз наговорив iй?! Занадто сумбурно все вийшло, занадто рвучко й безглуздо… Щиро казав ти, Чене Анкоре Однорукий, але немов i не ти казав… вiрнiше, не тiльки ти.