Шлях меча

Хто говорив разом зi мною? Чиi слова скидалися на мову древнiх поем божевiльного Масуда ан-Назрi? Хто передбачав страшне?..

…Досить. Час розслабитися.

– А зараз, шляхетна панi, дозвольте вас запросити? – i я плавно махнув обрубком у той куток, де стояла наша зброя.

Продовження нас самих.

– Матиму за честь, Вищий Чене. Але…

– Нiяких але, панi! Хто, крiм вас i краще вiд вас, може менi повернути колишне вмiння?

Чин уважно подивилася на мене й мовчки кивнула.

І ми пiшли до зброi.

Єдинорiг немов сам сковзнув у мою лiву руку. І все ж… Я нiяк не мiг позбутися почуття неповноцiнностi. І наперед розумiв – нiчого не вийде.

Пiддаватися менi Чин не буде – я одразу ж побачу й вiдчую це. А на повну силу… До того ж, менi постiйно хотiлося перекинути меч у праву руку. І я усвiдомлював – якоiсь митi, коли свiдомiсть поступаеться мiсцем майстерностi, я не витримаю.

Перекину.

2

…Силует вершницi вже давно розчинився в бузкових сутiнках Кабiра, а я все стояв бiля вiдчиненого вiкна, дивився iй услiд i чув – нi, не цокiт копит по брукiвцi, а мелодiйний передзвiн зброi, який звучав, коли стикалися мiй Єдинорiг i Вовча Мiтла Чин.

Ось лише в сьогоднiшньому танцi я виявився занадто незграбним кавалером – i брязкiт виходив не такий радiсний, як колись, найчастiше зриваючись на хворобливе деренчання…

Та й звучав вiн недовго. Мало того, що вiстря пiки двiчi завмирало впритул до моiх грудей – на довершення всього Чин зумiла вибити Дан Г’ена з моеi лiвоi руки, а такого досi не траплялося нiколи.

Нiколи ранiше.

Нiколи…

Сумний вийшов танець. Для обох – сумний. Тепер я знав…

Знав, що вiдтепер моя доля – груба проза. Бо поезiя спiвочого клинка менi бiльше недоступна.

І Чин теж зрозумiла це. Не могла не зрозумiти. Не думаю, що зараз iй набагато легше, нiж менi.

Утiм…

Я стояв бiля вiкна i дивився, як присмерк поглинае маленьку Чин, яку рiднi й близькi друзi iнодi називали Чорним Лебедем Хакаса.

Я був ii дуже близьким другом.

Лети, лебедю…

3

…Фальгрим, очевидно, задався метою всерйоз споiти мене. Вiн був над мiру веселий i багатослiвний, пiдкреслено голосно жартував (а голос у Бiлявого й так – ого!), постiйно пiдливав менi вина й щосили намагався не дивитись на мою вкорочену праву руку, заховану в обвислому рукавi халата.

Протягом останнiх трьох днiв я повною мiрою встиг оцiнити тактовнiсть моiх знайомих.