Шлях меча

Усi були чудово поiнформованi про руку бiдолашного Чена Анкора й усi намагалися на неi не дивитися.

І я теж.

Ось лише нiкому це не вдавалося. І менi – так само.

– Наливай! – кинув я усмiхненому Фальгримовi. – Ох, долi нашi тлiннi, хто був – того нема… Пiднiмем чашi пiннi, як казав поет!..

Пiднiмати чашу можна будь-якою рукою. І я пив, пив – заливаючи кров’ю виноградноi лози дорогий смугастий халат i мрiючи сп’янiти до безпам’ятства.

І – не п’янiв. А тому слухав останнi новини Кабiра в гучному виконаннi свого приятеля – про майбутнi заручини небожа емiра Дауда, Кемаля аль-Монсора Абу-Салiма й шляхетноi панi Масако Тодзi; про прийоми й бали; про гостя мiста – Емраха iт-Башшара з Харзи, якому ехидний i гострий на язик блазень емiра Друдл Муздрий встиг прищепити прiзвисько Кiнський Клiщ, i прiзвисько таки пристала до бiдолашного Емраха, як той-таки клiщ до кiнського… – Фальгрим смiявся довго й зi смаком, пiсля чого продовжив: про купецький караван iз Бехзда, який принiс зовсiм уже безглуздi чутки; про…

Фальгрим усе не вмовкав, але я вже погано слухав його, хоча це було й не дуже чемно.

Два iменi засiли менi в головi. Емрах iт-Башшар iз Харзи й Друдл Муздрий – блазень, якого багато хто вважав радником емiра Дауда. Втiм, одне iншого не виключало.

Я згадав дивну поведiнку харзiйця пiд час нашоi першоi зустрiчi у вежi Аль-Кутуна й пiсля неi, згадував багатозначнi Друдловi натяки, рясно присмаченi нахабством… Обидва вони безумовно щось знали – щось таке, що аж нiяк не завадило б знати й менi!

Що?

Хоча… Я мимоволi скосив очi на порожнiй рукав.

Що менi з цього знання, яким би воно не було? Всi знання свiту не вартували п’яти звичайних мiцних пальцiв…

Фальгрим перехопив мiй погляд – i осiкся на серединi фрази. Зрозумiв – даремно, все даремно. Даремно намагався розвеселити, вiдволiкти, напоiти… Не картай себе, Бiлявий, не ти в цьому винен. Я й так вдячний тобi за саму лише спробу.

Обличчя молодого лорда Лоулезького стало серйозне i суворе. Зараз вiн був чимось схожий на власний дворучний меч еспадон Гвенiль, що стояв позаду Фальгрима бiля стiни поруч iз моiм Єдинорогом.

Менi навiть здалося, що мечi теж розмовляють один iз одним – хiба лише вина не п’ють.

…Звiдки в мене такi думки? Сп’яну, абощо? – але й хмiль мене сьогоднi не бере…

– Вибач мене, Чене, – зненацька тихо проказав Фальгрим, i його приглушений бас нагадав менi гуркiт вiддаленого грому. – Я розумiю, як тобi зараз… а якщо й не розумiю, то здогадуюся.