Шлях меча

Коли б я не програв у тiй клятiй рубцi…

Вiн помовчав, рухаючи по столу свою спорожнiлу чашу. Карбований дракон зi срiбла, що обвивав ii, пiдморгував менi кривавим оком.

– У Кабiрi кажуть, що ти хотiв звести порахунки з життям, – глухо пророкотав далекий грiм. – Я радий, що ти не зробив цього…

– Я ще зведу порахунки, – криво усмiхнувся я. – Але не з життям. Вiрнiше, не зi своiм життям.

Фальгрим глянув на мене, не розумiючи, й потягнувся за вузькогорлим глечиком.

Я й сам не дуже себе розумiв.

Може, в менi прокинулася кров моiх легендарних запальних предкiв iз варварського Вея, гнучких i небезпечних, як клинки.

Кров… Червона кров на зеленiй травi.

– Гонець вiд сонцесяйного емiра Кабiрського Дауда Абу-Салiма! – сповiстив з порога слуга – здорован-коротун iз двома бойовими серпами-камами за поясом.

– Запрошуй, – змахнув рукою Фальгрим, зрадiвши, що таку слизьку й хворобливу розмову нарештi перервано.

Як не дивно, я теж вiдчував полегшення.

Хтось стверджував, що хворi люблять говорити про своi хвороби? Чи просто я – не хворий?.. А який я? Здоровий?!

Цього гiнця я не пам’ятав, але одягався вiн точнiсiнько так само, як i будь-який гулям емiра – святковий чекмiнь iз темно-синього сукна, пiдперезаний червоним поясом, гостроверха шапка з косицею гiнця, гостроносi iчиги на ногах… І неодмiнний ятаган за поясом.

Та й гулям був такий самий бородатий i чорнявий, iз тим же орлиним профiлем, що й усi емiровi гiнцi.

Чи iх вирощують спецiально для Дауда?..

– Великий емiр Кабiра запрошуе Фальгрима, лорда Лоулезького, до себе в палац. Сьогоднi ввечерi вiдбудуться заручини високоповажного Кемаля аль-Монсора Абу-Салiма зi шляхетною панi Масако Тодзi.

Гонець вiдтарабанив усе завченою скоромовкою, вiдтак помiтив мене – я вiдiйшов до вiкна, щойно вiн з’явився, – i квапливо продовжив:

– Вас, Вищий Чене Анкоре, великий емiр також запрошуе на торжество. Посланий до вас гулям не застав вас удома… – Вiн запнувся й несподiвано закiнчив: – А з вашого дворецького й слова не витягнеш!.

.

Я стримано кивнув.

Коли дверi зачинилися за гiнцем, вiдiсланим на кухню, Фальгрим глянув у вiкно, виявив за ним те ж, що i я – близький до завершення день – i перевiв погляд на мене.

– То що, Чене Анкоре Вейський, ходiмо нареченого з нареченою обзирати? Бо темнiти незабаром почне. Може, хоч там розвiешся…

Я мовчки кивнув iще раз.