Шлях меча

Тактовнi все ж у мене друзi…

4

Пишна суета свята, на яке ми з Фальгримом трохи спiзнилися, одразу ж закрутила мене, справдi даючи можливiсть ненадовго забутися – i я з радiстю занурився в цей гучний вир, що блищить вишиттям одеж, слiпучими усмiшками, полiруванням клинкiв i чаш iз iскристим вином.

Я iз щирою радiстю вiтав знайомих, намагаючись не звертати уваги на спiвчутливi погляди; кланявся дамам й розсипався комплiментами; навiть жартував, я був майже веселий, метушня облич i вiтань витиснула з голови важкi думки: чого не змiг домогтися хмiль вина, домiгся хмiль свята.

Інодi менi здавалося, що все повернулося на круги своi, що все – як колись, i я сам – колишнiй чарiвний i галантний Чен Анкор, душа товариства… i нiчого не трапилося, немов i не було нiколи розрубаного тiла на кабiрськiй вулицi, не було незнайомця з вигнутим дворучним мечем, не було неба, що падае на турнiрне поле…

Не було!..

…Коли шум у залi раптово стих, я навiть не одразу змiркував, у чому справа, всерйоз захопившись розмовою з крихiтним Сабiром Фучжаном, який умiв напрочуд легко управлятися з величезним Мiсячним ножем Кван-до.

Озирнувшись, я зрозумiв, що наближаеться кульмiнацiя сьогоднiшнього вечора. Гостi вже встигли звiльнити центр зали, у кутку розташувалися товстi зурначi зi своiми дудками й згорблений старець iз п’ятиструнним чангом – i тепер у колi залишилися двое.

Небiж емiра Кемаль аль-Монсор – мiцний як на свiй вiк юнак – i його наречена, струнка й легка на ногу Масако з роду Тодзi.

І вiдблиски вогникiв безлiчi свiчок грали на бездоганно вiдполiрованих лезах: вузькiй i довгiй алебардi-нагiнатi в руках панi Масако i важкого ятагана – у руках Кемаля.

У руках…

Я подумки осмикнув себе й почав iз цiкавiстю чекати танцю на честь заручин.

Нарештi вони вклонилися одне одному: аль-Монсор – iз неквапною гiднiстю i стриманою усмiшкою, Масако Тодзi – низько й шанобливо, теж iз усмiшкою, але трiшки лукавою.

А потiм нагiната панi Масако ледь здригнулася й невловним рухом злетiла вгору, описуючи подвiйне коло впритул до завмерлого Кемаля.

Завмерлий – та не зовсiм. Тричi лунав чистий дзвiн металу – це стрiмкий ятаган аль-Монсора злегка змiнював траекторiю клинка нагiнати. І одразу ж Кемаль зiрвався з мiсця – i наречений iз нареченою закружляли залою в дзвiнкому, звитяжному танцi пiд пронизливi зойки зурни й низьке ремствування чанга.

Це було – Мистецтво.

Справжне.