Шлях меча

Ось лише навiщо? Щоб не сунули замовники, яким вiдмовили?

Доки я мiркував i вагався, дверi вiдчинилися несподiвано без рипiння, i на порозi зринув розпатланий молодик у коротких полотняних штанах, просторiй сорочцi й шкiряному фартуху, з-за якого визирав малий крис – кинджал iз хвилястим клинком i змiiною головою на рукiв’i.

Дивноi роботи був крис. Чи не Коблановоi?..

Пiдмайстер, схоже, впiзнав мене. Не дивно – у Кабiрi Чена Анкора багато хто знае, i не лише навiч. Але зараз ця думка чомусь не викликала в мене звичного почуття задоволення.

– Проходьте, прошу, Вищий Чене Анкоре! Я зараз доповiм устадовi Коблану. Прошу…

Нi, улесливостi не було в голосi кошлатого пiдмайстра, i це несподiвано заспокоiло мене. Я переступив порiг, i ми пiшли вузьким темним коридором, а вiдтак пiдмайстер залишив мене у квадратнiй кiмнатцi без вiкон, яку освiтлювали тiльки два смолоскипи, що немилосердно чадили.

Мiй провiдник вийшов – певно, доповiдати ковалевi про мое прибуття, як i було обiцяно – а я сiв на единий (i чомусь п’ятикутний) ослiнчик, який виявив у кутку, i взявся чекати.

До речi, ослiнчик був старий, але збитий на вiки. Невже Коблан знiчев’я бавиться столярським ремеслом? Навряд чи…

Чекати довелося доволi довго. Коблан, безумовно, не шанував непрошених гостей. Хоча, судячи з розповiдей, вiн i прошених шанував не бiльше. Що довше я сидiв, то жорсткiшим ставав ослiнчик i частiше я згадував Друдла, переконуючись у тому, що я таки дурень.

Я глянув з одного боку, тодi – з другого, з третього, i це не полiпшило менi настрою. Гаразд, подивимося ще, яким виявиться цей Коблан. Якщо Друдл i щодо нього не збрехав…

Дверi, за якими зник мiй провiдник, вiдчинилися, i на порозi зринув майже голий здоровань у вже знайомому менi шкiряному фартусi. Спершу в мене навiть мигнула думка, що вiн вiдiбрав фартух у пiдмайстра. Хоча нi, цей таки бiльший – i фартух, i здоровань.

Усе його тiло поросло густою жорсткою шерстю – звiсно, не шерстю, i не все, але спершу менi здалося, що все – i якщо на головi де-не-де виблискувала сивина, то в iнших видимих менi мiсцях кучеряве волосся було бездоганно чорне.

Цим волохатим чолов’ягою був Коблан Залiзнолапий, i дуже великий. Утiм, i одвiрок був чималий, тож бо коваль (а хто ж iще мiг стояти передi мною?!) у ньому цiлком умiстився.