Шлях меча

Майстром вiн вважався зразковим, i навiть, можна сказати, видатним – хоча зброя його роботи й поступалася за добiрнiстю й тонкощами зовнiшньоi обробки виробам того ж Мансайi Одноокого. Утiм…

У тому й лихо, що було ще це «утiм». Мало замовлень брав упертий Коблан, та й тi, на якi погоджувався, брав не в кожного – i справа була не в шляхетностi походження чи ваговитостi гаманця замовника. Наскiльки я знав вiд iнших, коваль за все його життя жодного разу не зробив двох однакових або просто схожих клинкiв.

А ще з невiдомих причин вiн страшенно не любив вузьких мечiв на кшталт естока мого дворецького Коса ан-Таньi чи того ж Єдинорога; навiть рiдкiснi в Кабiрi шпаги, такi популярнi серед заiжджих гостей iз далекого Фiону, заслуговували, на думку Коблана, долi шампурiв для шашлику.

Та й то – шашлику з худих старих баранiв. У найкращому разi.

Загалом, на зброю, яка йому не подобалася, Коблан замовлень не брав. Навiть якщо така зброя заповiдалася всуцiль оригiнальною i нi на що не схожою.

А якщо замовник, якому вiдмовили, впирався i призначав подвiйну чи потрiйну цiну, Залiзнолапий, дивлячись упертюховi в очi, скручував спiраллю штирi для мiських ворiт або кликав дужих пiдмайстрiв, i вони безкоштовно виносили наполегливого клiента на свiже повiтря.

Зате Залiзнолапий мiг два тижнi поспiль поратися з якимось кривим ножем, замовленим сусiдом-м’ясником, а тодi взяти за роботу сущi копiйки. Але в тому випадку, якщо нiж м’ясниковi був справдi потрiбний.

Причому – конче.

У цьому й була заковика. Зброяр Коблан робив лише те, що було необхiдне людям. Можливо, зброя, яка виходила з пiд його рук, мала не настiльки елегантний вигляд, як в Ассатора iль-Убара або Ахмета Кутого Нiгтя (Мансайю я вже згадував), зате вона була саме тiею рiччю, якоi конче потребував замовник.

Зручнiсть i надiйнiсть. Головне – надiйнiсть. І гранична простота у всьому. Нiчого зайвого.

Мабуть, Друдл дав менi й справдi мудру пораду…

2

Отож, наступного пiсля заручин ранку я стояв перед дверима дому Коблана Залiзнолапого – коня я вiдправив назад разом iз Косом, що супроводжував мене, – i не без хвилювання налаштовувався на майбутню розмову з ковалем.

Дверi, що перепиняли менi шлях, були надзвичайно великi, важкi й окутi металевими смугами. Очевидно, роботи самого господаря. Поважнi були дверi. Мiцнi. І надiйнi, як будь-яка Кобланова робота.