Шлях меча

Коблан оглянув свiй склад, несподiвано швидко запустив лапище в найближчу купу залiза й з гуркотом витягнув звiдти якийсь дивний предмет – металевий цилiндр завтовшки приблизно з передплiччя й завдовжки долонi на пiвтори, iз двома отворами: скраю i збоку.

Для чого ця штука призначалася й чому слугувала ранiше, було абсолютно незрозумiло.

Схоже, ковалевi це теж було не зовсiм зрозумiло. Вiн повертiв знахiдку у своiх воiстину залiзних лапах, тодi скоса глянув на мене.

– Може, краще не руку? – з деякою надiею запитав Коблан.

Я чудово розумiв, що Коблан мае рацiю. І не виключено, що я й справдi навчуся працювати Єдинорогом, закрiпленим у цiй штуцi – я вже подумки бачив залiзний тримач, iз якого хижо витикаеться клинок Єдинорога, я вже продумував деякi змiни в поеднаннях випадiв i перемiщень, я…

То що, блазню Друдле Муздрий, хто iз нас дурень?

Обидва.

Обидва дурнi.

– Нi, майстре, – вперто заявив я. – Засунь цю штуку… назад у купу. А менi рука потрiбна. Першосортна. Не гiрша, нiж мати з батьком зробили. Щоб пальцi… i все iнше.

Коваль важко зiтхнув, пробурмотiв щось на кшталт: «І звiдки вiн узявся на мою голову?!» – але вiдклав цилiндр убiк i продовжив пошуки.

Якийсь час вiн нишпорив у своiх завалах iз шумом аж нiяк не меншим, анiж лавина в горах Сафед-Кух, потiм раптом випростався й лунко ляснув себе долонею по лобi, залишивши над бровами брудний вiдбиток.

Пiсля цього дивного ритуалу, який, певно, означав деяке прояснення думок, Коблан ступнув у куток i схилився над масивною запилюженою скринею, якоi я спочатку не помiтив.

Залiзнолапий, мов пушинку, пiдняв кришку – а вона важила приблизно стiльки ж, як i я – запалив свiчку, що стояла поруч на полицi, сховав кресало й заходився витягати зi скринi рiзнi предмети геть незрозумiлого призначення.

Добiрно вигнутi металевi жолоби, вiдполiрованi до блиску або покритi витравленими вiзерунками й золотими накладками; кухлi без ручок, зате iз крiпленнями з бокiв; плетива зi сталевих кiлець i тонких пластин, що найдужче скидалися на частини верхнього одягу…

Але металевого одягу?!

Навiщо?.

– Що це? – не стримавшись, запитав я в Коблана.

– Я й сам до путя не знаю, – щиро зiзнався спiтнiлий коваль. – Ще вiд прадiда мого залишилося. І йому – теж у спадщину перейшло.