Шлях меча

Потiм ми з Кобланом одночасно торкнулися кiльчастоi рукавицi, трохи потримали руки, i коваль дбайливо витягнув рукавицю з чотирикутника свiчок погасивши по дорозi каганця.

Починалась остання стадiя. Я вже знав, що мало натягнути рукавичку, як шкiру на кiстяк, – пальцi й шкiра повиннi стати нероздiльним цiлим.

І знову стукав молот, горiв горн, плювався червоними iскрами розпечений метал, сичала олiя, горiли свiчки – цього разу вже навколо ковадла. Я бачив, що Коблановi незручно працювати, увесь час побоюючись зачепити й збити свiчу; але я розумiв – треба…

Нарештi моя майбутня рука – остаточно готова, вiдполiрована й з’еднана з крiпильними ремiнцями й застiбками – знову лягла на рукiв’я Єдинорога.

Тепер ритуальнi свiчки були довгi, товстi й бiлi – iх мусило вистачити на всю нiч. Мiй вузький i прямий меч лежав на вiвтарi ковадла в обiймах сталевих пальцiв, а над ним – точнiше, над штучною рукою, що стискала рукiв’я – висiв на ланцюзi шпичастий Кобланiв гердан.

Так було треба.

І ще треба було, щоб ми тихо вийшли, щiльно причинивши за собою дверi…

9

…Коваль пiдтягнув останнiй ремiнець, застебнув пряжку – i я пiдвiв до очей свою нову руку.

Вона була дуже схожа на справжню, лише одягнену в залiзну рукавицю. І ii вага незвично вiдтягала менi передплiччя. Нова рука була припасована мiцно, зручно, не зiслизала й не тиснула.

І тут менi захотiлося негайно повернутись додому, взяти спадкоемний нiж кусунгобу й зробити те, на що я не зважився на самому початку.

Я чiтко уявив собi, як вийду в товкотнечу денного Кабiра, вiд якоi я вiдвик, знайду маленьку Чин i скажу iй:

– Добридень, Чин! Поглянь, яка в мене е нова чудова рука! Хочеш таку ж?.

Я навiть не намагався стиснути пальцi. Це були не моi пальцi. Це були взагалi не пальцi.

Мертвий метал.

Мертвий.

Залiзна рука марним вантажем висiла на моiй куксi.

Заради Восьмого пекла Хракуташа, на що я сподiвався?!

На диво?..

Добридень, Чин… хочеш нову руку? Я тепер майстер, я вам усiм можу зробити новi руки – i тобi, й Фальгримовi, й емiровi Дауду, й любому пустуновi Друдлу…

Хочете?!

– Обiдати ходiмо, – нiби нiде нiчого, буркнув коваль, i менi захотiлося щосили вдарити його по обличчю.

Мертвою рукою.

Бажання було гостре i палюче, мов юшка пiтi, яка щойно закипiла.

– Ходiмо, ходiмо, – байдуже повторив Коблан i вже вiд дверей додав: – Додому щоб i не думав повертатися… Пошлеш за новим одягом i вином. І ось що… частiше клади ii на рукiв’я меча.