Шлях меча

Бiль вiд ударiв тупо вiддавала в культi, а я все вмовляв себе, що це болять кiсточки неiснуючих пальцiв… нi, це болять моi залiзнi пальцi, безвладно врiзаючись у стiну й вибиваючи з неi шматки тиньку…

Я ледве було справдi не повiрив у свое п’яне марення. Витверезiвши на мить, я зi страхом i надiею глянув на…

На жаль, мене чекало гiрке розчарування. Просто вiд ударiв об стiну пальцi трохи зiгнулися – i в цьому не було нiчого дивного.

А я вже уявив…

«Здаеться, я починаю божеволiти», – подумав я тодi.

І це була не перша така думка.

А потiм хмiль обступив мене з новою силою, i лють повернулася разом iз ним – але не та мало не весела лють, коли я повторював про себе – можу, можу!.. нi, iнша, зла й чорна лють опанувала мене – i я зiрвав кляту залiзяку, пожбурив на пiдлогу й довго, люто мiсив ii ногами, боляче забиваючи пальцi босих нiг – i опiсля лежав i плакав, плакав ридма, як дитина, у якоi вiдняли улюблену iграшку…

І сам не помiтив, як заснув. Мене мучили жахiття. У них сталева рука оживала й починала тягнутися до мого горла; я боровся з нею, але сили були нерiвнi – переляканий калiка проти скаженоi сталi, одержимоi манiею вбивства – i холоднi пальцi стискалися в мене на шиi, розриваючи шкiру кольчужними кiльцями, все глибше поринаючи в тiло, перериваючи подих…

Я прокинувся, коли дихати стало вже зовсiм нiчим, i зрозумiв, що вмираю.

І прокинувся ще раз.

…Що це було? Танець винних парiв? Але тодi чому рука знову на мiсцi? Ось через що менi снилися жахи – це вона мстила менi, на мою ненависть вона вiдповiдала своею, нелюдською! Вона сама повернулася до мене… сама…

Це марення.

Це справжне марення – тiльки тепер похмiльне. Так i справдi можна звар’ювати… Це ж просто шматок металу! Як вiн може ненавидiти й мстити, як вiн може повернутися?! Все значно простiше – доки я спав, зайшов Коблан або хтось iз його пiдмайстрiв i пристебнув руку, що валялася, на мiсце.

Мерзотники! Жалюгiднi мерзотники, якi уявили себе невiдь ким! – i здоровань-коваль iз його недоумками-учнями, i недоумок блазень, який усмак познущався з мене – вiн, бачте, у свитi великого емiра i йому все дозволено!

Чортiв дурень! Заманив у пастку… А я, я сам, що повiрив блазневi – я хiба не дурень? Дурень.

Дурень i е. Ду-рень, ду-рень, ду-рень… Ото вже нi, тепер я порозумнiшав. Нехай Друдл Коблановi своi казки розказуе.

Голова розколювалася, але вже майже не паморочилася. Я зрозумiв, що заснути менi не вдасться. Устав iз лiжка.