Шлях меча

Пiдiйшов до стола й опустився на стiлець, що дуже доречно опинився поруч. Зробив кiлька ковткiв iз глечика. Знову полегшало, але ненадовго.

Я тупо обвiв поглядом кiмнату, мигцем завваживши тиньк на пiдлозi; нарештi погляд зупинився на столi, де лежав Єдинорiг без пiхов.

Лише ти, друже, у мене залишився… Всi iншi зрадили однорукого Чена – i забiяка Фальгрим, i емiр Дауд, i злий жартiвник Друдл Муздрий, i похмурий Коблан, i Чин Чорний Лебiдь, i навiть мiй дворецький Кос ан-Танья – який, як я гадав ранiше, принципово не здатен зрадити… як i Чин, як i Фальгрим, як i похмурий коваль Коблан…

Залiзна рукавичка мимоволi лягла на рукiв’я Єдинорога.

То й гаразд. Нехай…

І все ж я не розумiю – навiщо?

Навiщо iм це потрiбно?..

2

…Спочатку все йшло бiльш-менш нормально. Наскiльки нормальним може бути життя однорукого калiки з мертвою залiзякою на культi; життя в чужому домi; життя, яке й життям назвати важко.

Так – iснування.

А проте нiчим особливим мое iснування в Коблановому домi спочатку позначене не було.

Менi було однаково. Я байдуже клав долоню залiзноi руки на рукiв’я Єдинорога, нiчого не вiдчуваючи, крiм деякого роздратування. Інодi я забував це робити – i тодi менi чемно нагадували. Я згiдно кивав, знову нiяково прилаштовував мертвi пальцi на рукiв’i меча i йшов далi. Або продовжував стояти. Або сидiти. Або лежати.

Частiше – лежати.

Я лежав, i думок не було, i почуттiв теж майже не було – але щось таки в менi залишалося, бо все частiше я думав про нiж, що лежав удома, – нiж для одного-единого ритуалу.

Про пропуск на той свiт.

«Кусунгобу лежить на порозi дверей, що ведуть у рай».

Де це я чув? Або читав?

Не пам’ятаю.

Менi було зле. Може, у раю буде краще?..

3

Того дня я нарештi зважився. Не з самого ранку – вже ближче до вечора.

Я знайшов Коблана в кузнi, обережно торкнув його за плече лiвою рукою, i коли коваль обернувся, байдуже сказав:

– Менi час, Коблане. Я повертаюся додому.

І пiшов до виходу.

Коваль зненацька опинився передi мною, загороджуючи шлях. Вiн був увiчливий, але наполегливий. І чомусь намагався не дивитися менi в очi. Потiм я зрозумiв – чому. Але потiм було пiзно.

А тодi було ще не пiзно. Але я цього не знав. Я погодився, що на вулицi вже справдi темно, i дiм мiй неблизько, i коня в мене на похватi нема, i… Я погодився, що й справдi можу почекати до ранку, провiвши ще одну нiч у Коблановому домi.

Це нiчого не мiняло – я вже вирiшив.