Шлях меча

Але… занадто вже багато в них тодi виявлялося спiльникiв. І чи не простiше в цьому випадку було б, не мудруючи, добити нещасного калiку? І зрештою – чому саме я? Хiба я – емiр, правитель… i взагалi – кому я потрiбний?!

Чи, може, Друдл не збрехав, i вони справдi клопочуться про мою безпеку? Чомусь я погано уявляю собi, навiщо ця компанiя з такою ретельнiстю клопочеться про безпеку нiкому не потрiбного Чена…

Навiщо ж тодi? Навiщо?!

Щоб я таки зумiв стиснути сталевi пальцi?!

Але це ж марення!

І проте – реальнiсть…

Менi було зле.

Я намагався бодай щось зрозумiти, розпитуючи Коблана, але той або мовчав, або знову починав торочити якiсь нiсенiтницi.

Тодi я став вимагати вина. І побiльше.

Вино менi приносили.

І я напивався.

…Кiлька разiв я намагався втекти – але пiдмайстри, що приносили iжу, весь час були насторожi, i менi жодного разу не вдавалося застати iх зненацька. А якщо я вчиняв засiдку, вони кликали коваля…

Ще в кiмнатi було два невеликi вiконця iз товстими залiзними гратами.

І був глухий внутрiшнiй дворик iз височенним дувалом – про нього я вже казав. Я швидко прикинув, що навiть якщо побудую бiля стiни пiрамiду з усiх, якi лише були в кiмнатi, меблiв (малися на увазi стiл i стiльцi; зрушити з мiсця лiжко менi виявилося не пiд силу, хiба за допомогою Коблана) – то, пiднявшись нагору, я однаково й близько не дотягнуся до краю стiни.

Можна було, звичайно, спробувати зробити мотузку з мого одягу й постелi – але в мене однаково нi з чого було виготовити гак, щоб зачепитися за стiну.

Хiба iз власноi правоi руки…

Вiкна ж виходили на якусь зовсiм безлюдну вуличку. Я не раз намагався розхитати прути грат, пробував вибити iх ударами своеi залiзноi руки – але моi спроби закiнчувалися лише тим, що я втомлювався й довго стояв бiля вiкна, доки не починало смеркати.

10

…Якось я побачив за вiкном Фальгрима.

– Фальгриме! – не вiрячи своiй удачi, закричав я. – Фальгриме, це я, Чен! Мене замкнув божевiльний коваль Коблан! Скорiше повiдом емiровi Дауду про це: нехай пришле гулямiв мене рятувати! Тiльки не блазня Друдла – вiн у змовi з ковалем! Прошу тебе, Фальгриме…

Лоулезець здивовано зупинився, роззираючись.

Нарештi вiн виявив у вiкнi мое обличчя й спробував усмiхнутися. Усмiшка вийшла сконфужена, що було геть несхоже на галасливого й самовпевненого Бiлявого.

– Привiт, Чене… Я все зрозумiв. Звичайно, я передам емiровi.