Шлях меча

Тiльки…

– Що – тiльки?!

– Тiльки, може, тобi краще поки що тут посидiти? Небезпечно зараз у мiстi… Та й рука в тебе… А емiровi я повiдомлю, ти не хвилюйся!..

І Фальгрим швидко пiшов геть, дивно зсутулившись, немов пiд вагою свого еспадона.

Я не повiрив. Я вирiшив, що свiт перевернувся. Фальгрим Бiлявий, мiй друг i постiйний суперник, але в першу чергу все ж – друг, друг, друг… нi, не мiг вiн сказати таке!

Не мiг.

Але сказав.

І звiдки вiд довiдався про мою руку?

Чи вiн зовсiм не те мав на увазi?

Хоча з рукою все якраз просто: мабуть, Друдл уже роздзвонив по всьому Кабiру про вар’ята Чена i його залiзну руку…

Утiм, Фальгрим обiцяв-таки повiдомити про мене емiровi, i ця думка трохи заспокоiла мене.

Як виявилося, марно – анi цього, анi наступного дня по мене нiхто не прийшов.

11

Тепер менi здавалося, що весь Кабiр, усi друзi, а, може, i Той, хто чекае мене в раю, – проти мене.

І побачив Чин.

Чин!

Чорного Лебедя Хакаса… i, схоже, вона знала, де мене шукати.

Знала…

І вiдповiдь на мое запитання була написана на ii обличчi – сумному, але непохитному.

Ось так ми стояли одне навпроти одного, роздiленi гратами, а тодi я вiдвернувся, щоб не бачити, як Чин iде.

Поговорили… лети, лебедю.

Отодi я й напився по-справжньому. І бив рукою об стiну, i зривав iз себе кляте залiзо, i плакав, як дитина, i заснув, i бачив жахи…

12

…Схоже, я знову заснув, тут-таки за столом – бо прокинувся вiд крику. Я не одразу змiркував, що вiдбуваеться, я гадав, що це черговi жахи, до яких я вже почав потроху звикати.

Нi, це був не сон, i з вулицi чулося люте бряжчання зброi – не так, не так вона мусила бряжчати! – i крик.

Жiночий крик.

Чин!.. Вони пiдстерегли ii!

Здаеться, я закричав – нi, я заверещав так, що перекрив шум i брязкiт зброi.

– Коблане! Хто-небудь! Рятуйте! Випустiть мене, покидьки! Там… там убивають Чин! Коблане! Та де ж ви всi?!..

І нiхто менi не вiдповiв.

Я кинувся до дверей – i несподiвано вони розчинилися, ударивши мене, i на порозi зринув Друдл iз iдiотською усмiшкою до вух.