Шлях меча

«…Чудовi в мене друзi, – думав я, доки ми iз Заррахiдом iхали на присланих верхових конях у замiський дiм Абу-Салiмiв, де менi було призначено аудiенцiю. – І друзi чудовi, i дворецький чудовий, i життя – щасливе… i пiхви на будь-який смак. Це просто я сам, певно, чогось не розумiю, все смикаюся, лютую, а довколишнi тiльки те й роблять, що безпутного Дан Г’ена на шлях iстинний наставляють. Та ось невдача – не бачу я шляху iстинного, а бачу безлiч рiзних шляхiв, iстини ж у них порiвну… Де вiн, де единий шлях Дан Г’ена, шлях Єдинорога – нi, просто Шлях Меча?! Де вiн?!.

»

Із такими цiкавими думками я й не завважив, як опинився в тiй же залi, у якiй не так давно вiдбувалася церемонiя Посвяти, а клятий турнiр був iще попереду, i все було гарно… Усе було гарно. Було.

Колиска новонародженого Придатка й далi стояла на церемонiальному пiдвищеннi – я не бачив вiд дверей, чи е в колисцi дитина – а в узголiв’i на родовiй пiдставцi мирно спав старий ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабiр.

І порожньо було в залi…

Я подумки торкнувся Чена – менi все легше ставало дотягуватися до нього не так, як колись, а через залiзну руку, яка дивним чином ставала спiльною частиною нас обох, i ми рушили було до пiдвищення, та не дiйшли.

По-перше, нас зупинило звiрине гарчання. У металевiй клiтцi бiля стiни метався з кутка в куток плямистий чауш – звiр рiдкiсний не лише для Кабiра, але й для Мейланя, в окраiнних солончаках якого вiн i водився. Чауш скидався на катьярських бiйцiвських собак – короткошерстих, мiцних, iз вузькою щурячою мордою й налитими кров’ю очками – але був у кiлька разiв бiльший, iз кривими, не по-собачому гострими пазурами; хвiст його вiд народження був схожий на стиснутий кулак, що невiдь як вирiс iз звiрового заду.

Зараз цей хвiст-кулак дрiбно тремтiв i злобливо посмикувався.

…А по-друге, мене змусив обернутися голос.

– На Бесiду, Єдинороже?

Їх сонцесяйнiсть, царствений ятаган Шешез Абу-Салiм з’явився безшумно й раптово, з потайних дверей у кутку помосту.

Вiн був у темних нелакованих пiхвах, вiдверто пiдкреслюючи цим буденнiсть зустрiчi, i його важкий Придаток тримав Шешеза в руцi, немов забувши причепити кiльця пiхов до шкiряного пояса.

Я не вiдповiв. Запропонувавши менi Бесiду, Шешез очевидно мав на метi перевiрити особисто все те, що вiн чув про нового, божевiльного Дан Г’ена й нову руку його Придатка – а чув вiн, поза сумнiвами, чимало. І насамперед – вiд Дзютте Уламка, блазня-мудреця.